exit
search
29 серпня 2012

«ПРАВОПРОКУРОРРЯ», або деякі проблеми угоди про визнання винуватості

До цього часу ми мали правосуддя у кримінальних справах – лише суд вирішував, звільнити підсудного від покарання чи застосувати до нього покарання і яке саме. Віднині матимемо і «правопрокурорря», коли у більшості кримінальних проваджень право вирішувати ці питання надано прокурору, а суд лише має фіксувати факт досягнення угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості (далі – угода). [Про угоду з потерпілим у цій статті не йдеться. Це – зовсім різні за своєю правовою природою феномени. Основні принципи угоди з потерпілим і медіації визначають Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи про посередництво у кримінальних справах (№ R (99) 19 від 15 вересня 1999 р.) і Рамкове рішення Ради ЄС "Про місце жертв злочинів у кримінальному судочинстві" (2001/220/ЮВС від 15 березня 2001 р.)].

Подумаймо, є такий підхід добрим чи поганим з точки зору суспільних, державних інтересів та інтересів зловмисника. А оскільки, як відомо, «чорт ховається у деталях», спробуємо його там і пошукати. До нас це робило вже багато авторів, але переважно зарубіжних;[1] в Україні цим питанням належної уваги не приділено.[2]

 

Генеза і досвід зарубіжних держав.

1. Завдяки працям Л.В. Головка та інших процесуалістів-компаративістів нам відомо, що в англосаксонському кримінальному процесі перед судом ніколи не ставилося завдання, як в континентальному, встановити об'єктивну (матеріальну) істину, з'ясувати всі фактичні обставини справи, юридично їх кваліфікувати й прийняти належне рішення в інтересах абстрактного публічного правопорядку (безвідносно до того, на чому наполягають сторони). Суд прагне встановити істину, але лише остільки, оскільки це необхідно для того, щоб справедливо вирішити спір. Якщо ж процесуального спору немає (допустимо, одна зі сторін відмовляється його вести), то немає й пошуку істини. Англосаксонський суддя – не «дослідник», а «арбітр».

При подібному підході відмова якої-небудь зі сторін від «змагання» зі своїми процесуальними опонентами повинна неодмінно зв'язувати суд при прийнятті рішення по суті справи. Йдеться про якусь подобу цивільних процесуальних відмови від позову або визнання позову.

Саме така ситуація становить зміст відомого англосаксонського інституту оголошення себе винним, який настільки розповсюджений на практиці, що величезну кількість обвинувальних вироків суди виносять не в результаті успішного доказування з боку обвинувачення, а тільки тому, що на початку судового розгляду обвинувачуваний дав позитивну відповідь на запитання головуючого: «чи визнаєте Ви себе винним по пред’явлених пунктах обвинувачення?»

Таке трактування змагальності і породило специфічний феномен англосаксонського кримінального судочинства – «угоди про визнання». Якщо визнання обвинуваченим своєї винуватості повністю рятує обвинувачення від тягаря доказування й абсолютно зв'язує суд, то при відсутності строго формалізованого досудового провадження (де справу веде слідчий суддя, слідчий тощо) ніхто і ніщо не заважає обвинуваченню та захисту «домовитися» так, щоб обвинувачений визнав себе винним і піддався кримінальному покаранню в обмін на деякі «пільги», наприклад: усунення з обвинувального акту окремих епізодів обвинувачення, більш м'яку кваліфікацію тощо.

2. «Угоди про визнання» з’явились в США в XIX сторіччі. Поступово вони були офіційно визнані і законодавцем, і суддями. В 1968–1970 рр. Верховний суд США в ряді своїх рішень по конкретних справах визнав конституційність практики «угод про визнання», остаточно її легалізувавши.

3. В Англії такі угоди також застосовуються в кримінальному судочинстві. Британські вищі суди, не відкидаючи саму можливість укладення сторонами такого роду угод, украй негативно ставляться до участі суддів у проведенні переговорів між обвинуваченням і захистом (що нерідко має місце в США). Сторони не мають права звертатися в Англії до суду за роз'ясненням питання про те, який захід покарання буде призначений обвинувачуваному у випадку визнання їм винуватості (в одержанні подібної інформації вони дуже зацікавлені, особливо захист). Якщо обвинувачений визнав винуватість, попередньо з'ясувавши в судді своє конкретне покарання, то таке визнання повинне розглядатися як змушене – і нікчемне (рішення Апеляційного суду в справі Тернера 1970 р.).

 Але саме визнання заохочується англійськими суддями, тому що значно прискорює судочинство і полегшуєїхнюпроцесуальну місію. В 1974 р. Апеляційний суд ухвалив у справі Коффі, що обвинуваченому, який визнає своювинуватість, доцільно скорочувати покарання приблизно на 30%.В 2000 р.втрутився і законодавець: у ст. 152 нового Закону про повноваження кримінальних судів (при призначенні покарання) зазначене, що суд повинен розцінювати визнання винуватості як пом'якшуючу покарання обставину, у кожному конкретному випадку беручи до уваги етап процесу, коли обвинувачений виразив намір визнати її. Такий підхід стимулює визнання винуватості в цілому й укладання угод про визнання зокрема.

4. Сучасний континентальний кримінальний процесприйнято вважати процесом змішаної форми, де розшукове досудове провадження сполучене із змагальним судовим розглядом. Континентальний законодавець, чий менталітет формувався трохи інакше, ніж в «творців права» в Англії або в США, так і не зміг відкинути основну інквізиційну ідею, суть якої в тому, що істина – завжди самоціль. Якщо в англосаксонському кримінальному процесі спосіб превалює над результатом (звідси поняття «належна правова процедура» і «сакральне» ставлення до змагальності), то на континенті навпаки – спосіб підкорений результату (звідси принцип «матеріальної істини» і більш «спокійне» ставлення до змагальності).

Але, якщо визнання винуватості, будучи рядовим доказом, не зв'язує суд, зобов'язаний установити істину, то який сенс мають угоди між обвинуваченням і захистом?!! Сторони просто не мають у своєму розпорядженні процесуальних гарантій того, що локальні, а тим більше глобальні поступки протилежній стороні принесуть їм благо і не спричинять шкоди. Припустимо, обвинувачення усуває з обвинувального акту який-небудь епізод, «домовившись» з обвинуваченим про визнання винуватості за іншими епізодами, але обвинувачений у ході судового розгляду відмовляється від визнання винуватості і заявляє про його змушений «недобровільний» характер (або з інших причин). У такій ситуації обвинувачеві залишається тільки «кусати лікті». Можна змоделювати і зворотну ситуацію, коли обвинувачений визнає себе винним, що полегшує обвинуваченню доведення, але не перешкоджає суду призначити покарання не менш суворе, ніж те, яке він призначив би без визнання (адже визнання – усього лише «рядовий доказ»).

Як наслідок, визнання обвинувачуваним своєї винуватості розглядається не як «визнання позову», а як рядовий доказ, оцінюваний поряд з іншими доказами «за внутрішнім переконанням» суду. У цьому аспекті проявляється корінна відмінність англосаксонського та континентального підходів.

Але, як би там не було, правові системи зближуються й інститут «визнання винуватості» поступово перестає виглядати «процесуальним абсурдом» на континенті.

5. У кримінальному процесі Іспанії нині активно застосовується інститут «згоди», передбачений статтями 655 і 694–700 УПК 1882 г. (зі змінами 1988 р.). Обвинувачення направляє до суду клопотання про призначення покарання строком до шести років. Якщо на початку розгляду обвинувачений виразить свою формальну згоду із кваліфікацією злочину та запропонованим обвинуваченням покаранням, то суд, не проводячи судового засідання, виносить вирок, яким затверджує покарання, погоджене сторонами. Отже, йдеться про визнання винуватості, але не про угоду.

6. Схожа процедура – у УПК Португалії 1987 р., де вона застосовується тільки у справах про злочини, що передбачають покарання не більше шести місяців ув'язнення (ст. 392). Якщо прокурор вважає, що за вчинення такого злочину обвинувачуваний не заслуговує покарання більш суворого, ніж штраф або «захід безпеки», не пов'язаний з позбавленням волі, то він передає справу до суду із клопотанням про його розгляд в «дуже спрощеному порядку». У клопотанні має міститися вказівка на точний вид і розмір пропонованого прокурором покарання. «Континентальним» нюансом португальської процедури є право суду відхилити клопотання прокурора про застосування «дуже спрощеного порядку» (ст. 394-3 УПК). У такому випадку суд виносить мотивоване рішення, де пояснює причини відмови: незгода із прокурорською кваліфікацією вчиненого, невідповідність висновків прокурора наявним у справі доказам тощо. Коли підстав для відхилення клопотання прокурора немає, суд викликає обвинуваченого, з'ясовує його позицію і роз'ясняє, що при його «незгоді» із запропонованим прокурором покаранням рух справи продовжиться в іншій процесуальній формі («стандартній»). Якщо обвинувачений згодний із клопотанням прокурора, то суд, не розглядаючи справу по суті, затверджує письмову угоду про покарання між обвинувачем і обвинуваченим, яка одержує тоді силу вироку (ст. 396-1 і 396-2 УПК), але не підлягає оскарженню (ст. 400-1 УПК). На відміну від Іспанії в Португалії такого роду спрощене провадження може мати місце лише у справах про малозначні злочини, причому із застосуванням відносно «м'яких» покарань (в основному майнових).

7. УПК Італії 1989 р. передбачає дві відповідні процедури.

Насамперед це так зване «прискорене провадження», передбачене ст. 438–443 УПК 1989 р., яке застосовується практично у всіх кримінальних справах без винятку, у тому числі справах про тяжкі злочини, підсудні італійському суду асизів. Зміст його полягає в тому, що справа може бути розглянута по суті не в результаті традиційного судового розгляду, а безпосередньо в рамках попереднього слухання справи в суді. З ініціативою такого прискорення судочинства має право виступити тільки обвинувачений, який зобов'язаний в такому випадку направити відповідне клопотання рівно за п'ять днів до початку попереднього слухання. Прискорене провадження може мати місце лише при наявності на те згоди прокурора. Утім, рішенням № 81/1991 р. Конституційний Суд Італії зобов'язав прокурора мотивувати свою незгоду із клопотанням обвинуваченого і визнав, що така незгода може бути переборена обвинуваченим і суддею у попередньому слуханні.

Якщо ініціатива обвинуваченого підтримана, то попереднє слухання заміняє слухання справи по суті, причому суд тоді не має права досліджувати нові докази: він засновує свій вирок тільки на тих доказах, які є в справі до моменту початку попереднього слухання. Вирок може бути обвинувальним або виправдувальним, але при винесенні обвинувального вироку суд зобов'язаний врахувати прагнення обвинувачуваного до прискорення кримінального процесу і, незважаючи на те, чи визнав він свою винуватість, скоротити йому покарання на одну третину. Отут йдеться не більш ніж про досягнення компромісу (досить обмеженого) у виборі процедури. Ключові питання кримінальної справи залишаються поза рамками угоди: обвинувачений має право визнати або не визнати свою винуватість, обвинувач може наполягати або не наполягати на обвинуваченні.., – тобто їхня позиція ніяк не зв'язана угодою про прискорене провадження, яке може завершитись як засудженням обвинуваченого, так і його виправданням.

Крім прискореного провадження в сучасному кримінальному процесі Італії існує й інший інститут: процедура «призначення покарання за клопотанням сторін» (ст. 444–448 УПК). У ході попереднього розслідування або попереднього слухання справи прокуратура й обвинувачуваний мають право – але тільки у справах про проступки – дійти згоди про призначення обвинуваченому покарання у вигляді штрафу або ув'язнення на строк до двох років. Якщо така угода досягнута, то вони звертаються до суду із клопотанням про затвердження угоди. Клопотання може бути заявлене лише до початку судового розгляду і якщо в процесі немає потерпілого. Суд перевіряє дотримання формальних і процедурних умов і, не виявивши порушень закону, затверджує угоду, що має силу обвинувального вироку й не підлягає апеляційному оскарженню (тільки касаційному). Водночас суд має право оцінювати справу по суті і відмовитись затвердити угоду, якщо, наприклад, покарання явне нерозмірне вчиненому або якщо він сумнівається у винуватості обвинуваченого. Якщо обвинувачений одержує покарання не в порядку «нормального» судочинства, а в рамках зазначеної процедури, то це обіцяє йому певні вигоди: покарання автоматично скорочується на третину; не підлягають застосуванню додаткові види покарання (за винятком конфіскації) й інші «заходи» тощо.

Аналоги згаданих «угод» існують і у законодавстві Данії, Норвегії, Голландії.

8. Є й німецькі «кримінально-процесуальні угоди». Вони не мають законодавчої бази (і не будуть її мати, доки полеміка в німецькій доктрині запекло триває), розвиваючись винятково «на практиці» як заходи, що дозволяють дещо розвантажити кримінальну юстицію. Йдеться, скажімо, про те, що обвинувачений погоджується визнати свою винуватість за умови відмови прокурора від обвинувачення щодо інших злочинів, пов'язаних з «основним» злочином (при наявності їх сукупності).

Конституційний суд ФРН у своєму рішенні не висловився проти «кримінально-процесуальних угод» як таких, але поставив їм досить тверді рамки. По-перше, жодна угода не повинна мати «одяг вироку», тобто особа не може бути засуджена на підставі самої угоди. По-друге, Суд виключив будь-яку можливість «торгівлі із правосуддям», що, на його думку, випливає із правильного розуміння концепцій «юстиції» і «правової держави». По-третє (і це технічно найважливіше), суд визнав, що угоди припустимі лише при збереженні верховенства основних кримінально-процесуальних і матеріально-правових принципів: обов'язок суду всебічно дослідити всі обставини справи; засудження особи можливе тільки при встановленні її вини; рівність прав перед судом; вільне (без фізичного або психологічного примусу) ухвалення рішення обвинуваченим.

Конституційний суд імперативно вказав, що переваги, які може одержати обвинувачений в силу угоди з обвинувачем, повинні бути засновані винятково на законі. Скажімо, прокурор має право в якості «договірної поступки» обвинуваченому відмовитися від кримінального переслідування по «інших злочинах» тільки в порядку застосування § 154 УПК, тобто коли «супутній злочин» є малозначним; або коли «очікуване покарання за основний злочин є достатнім для впливу на обвинуваченого або для захисту правопорядку». Якщо ж жодного винятку законом не передбачено, то про угоду не може йти і мови. Так само всі послаблення обвинуваченому в покаранні повинні бути засновані на нормах чинного КК. Принцип матеріальної істини залишається для суду обов'язковим незалежно від того, чи уклали сторони угоду. Якщо суд бачить, що угода сторін (оцінка фактів, кваліфікація, необхідний захід покарання тощо) суперечить обставинам справи, він зобов'язаний самостійно встановити істину й ухвалити справедливий вирок – й угода сторін не має для нього у цьому разі