exit
search
23 листопада 2005

Новий Господарський процесуальний кодекс: роздуми над проектом

Початок широкої дискусії

10 червня цього року у Києві відбулися громадські слухання проекту Господарського процесуального кодексу України, доопрацьованого робочою групою до другого читання. Їх було організовано парламентським Комітетом з питань правової політики, Вищим господарським судом та Центром комерційного права. Цим заходом започатковано публічне обговорення проекту, який уже найближчим часом може стати предметом розгляду у парламенті. На жаль, і водночас, на щастя, слухання дали можливість виявити чимало проблем нової кодифікації правил господарського судочинства. На жаль, - бо проблем справді багато, і не дрібних, а принципових. На щастя, - тому що краще завчасно їх виявити та знайти найкращий варіант розв’язання.

Найгострішим виявилося питання про предмет господарської юрисдикції, іншими словами про те, які справи повинні розглядатися господарськими судами. За словами судді Вищого господарського суду В‘ячеслава Джуня, чітко окреслити коло справ, підсудних господарським судам, у проекті не вдалося. Адже саме поняття господарської діяльності, через яке визначається предмет господарської юрисдикції, є розмитим. Навіть, визначення поняття господарської діяльності, що наводиться у Господарському кодексі України, не дає можливості однозначно встановити, яка діяльність є господарською, а яка ні.

Витоки цієї проблеми можна знайти у дискусії стосовно того, чи є господарське право галуззю права. Дискусія теоретична, але з далекими практичними наслідками. Уже тривалий час довкола цього питання ламають списи «господарники» і «цивілісти». Останні небезпідставно вважають, що господарське право – це пережиток командно-адміністративної економіки і зараз воно є нічим іншим як поєднанням норм цивільного та адміністративного права. Віднедавна «цивілістів» активно почали підтримувати й «адміністративісти», насамперед, виходячи з необхідності створення адміністративних судів та запровадження адміністративного судочинства. Адже збереження у юрисдикції господарських судів публічно-правових спорів штучно обмежує адміністративну юрисдикцію вирішенням спорів тільки фізичних осіб з органами влади.

Адміністративні чи господарські?

Питання про тимчасове збереження спорів юридичних осіб з органами влади, насамперед у сфері державного нагляду і контролю за господарською діяльністю, було чи не єдиним каменем спотикання під час прийняття Кодексу адміністративного судочинства 17 березня цього року [1]. Парламент тоді не підтримав жодної поправки на користь позиції представників господарських судів, а тому всі публічно-правові спори юридичних осіб з органами влади буде передано від господарських до адміністративних судів, як тільки-но почнуть функціонувати окружні адміністративні суди.

На жаль, незважаючи на рішення парламенту, у проекті Господарського процесуального кодексу залишилася ціла глава під назвою «Особливості провадження у справах, що виникають із публічно-правових відносин». «Особливості» за своїм змістом дещо нагадують окремі положення Кодексу адміністративного судочинства, але все одно не відображають усього арсеналу процесуальних засобів захисту, який матиме особа в адміністративному суді. Можливо, й справді особі байдуже до якого суду звертатися; головне, аби засоби захисту були адекватні. Однак бажання уніфікувати такі засоби захисту вимагало б імплементувати до проекту Господарського процесуального кодексу незрівнянно більший масив правил адміністративного судочинства. Але який сенс включати до Господарського процесуального кодексу добру половину Кодексу адміністративного судочинства, якщо з таким самим успіхом можна керуватися останнім?

При запровадженні адміністративної юрисдикції та реформуванні господарського судочинства важливо враховувати не лише адекватність процесуальних засобів захисту, а й потреби розвитку матеріального права. Значення судової практики для розвитку матеріального права не можливо переоцінити. Формування якісного адміністративного права і законодавства не в останню чергу залежатиме від прецедентів, створених адміністративними судами. У контексті євроінтеграції на адміністративні суди покладається відповідальне завдання впроваджувати європейські стандарти належного урядування (good governance) через оцінку діяльності органів влади при вирішенні конкретних судових справ. Але чи на користь розвитку адміністративного права буде наділення господарських судів повноваженням розглядати адміністративні за своєю природою спори? Чи зможуть суди різних юрисдикцій однаково забезпечувати реалізацію європейських принципів публічної адміністрації? Видається сумнівним, що за таких умов можна досягнути єдності судової практики у сфері адміністративного права. Як, до речі, немає такої практики і сьогодні, коли адміністративні справи розглядаються і загальними, і господарськими судами. До того ж за різними правилами судочинства, що й так уже давно не враховують специфіки адміністративних правовідносин.

Відповідно до Кодексу адміністративного судочинства доопрацьований проект Господарського процесуального кодексу уже не передбачає розгляд господарськими судами справ щодо оскарження нормативних правових актів. Це – юрисдикція адміністративних судів. Однак чомусь за господарськими судами збережено повноваження щодо перегляду та оцінки ненормативних правових актів, рішень, дій чи бездіяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, інших органів, посадових осіб. Чи правильно це? Мабуть, ні. Адже можливі ситуації, коли при оскарженні індивідуального рішення, дії чи бездіяльності адміністративного органу постане питання про протиправність підзаконного нормативного акта, яким керувався орган. Найповніший захист у таких випадках зможе надати суд, уповноважений надати оцінку як нормативному акту, так і поведінці органу, – тобто адміністративний суд.

Нотаріус чи господарський суд?

Проблеми юрисдикції господарських судів стосується і новий для господарського судочинства інститут наказового провадження. Цей інститут властивий цивільному судочинству багатьох країн і передбачає спрощену процедуру вирішення деяких категорій вимог. Наказне провадження передбачено й новим Цивільним процесуальним кодексом 2004 року. Суть цього інституту полягає у тому, що якщо боржник не заперечує проти заявлених до нього вимог, суд видає стягувачу судовий наказ, який має силу виконавчого документа і може бути звернений до примусового виконання. Судове засідання при розгляді заяви стягувача про видачу судового наказу не проводиться і сторони до суду не викликаються.

Наказове провадження у господарському суді, згідно з проектом Господарського процесуального кодексу, відрізняється від того, що передбачене у цивільному судочинстві. Воно не передбачає згоди боржника на видання господарським судом судового наказу (за проектом, ухвали про видачу виконавчого документа). Достатньо лише, щоб подані стягувачем документи підтверджували законність його вимоги. Тобто, за своїм змістом наказове провадження у господарському суді мало відрізняється від вчинення нотаріусом виконавчого напису. Мало того, частина вимог, для задоволення яких передбачається наказове провадження, зараз може бути вирішена за допомогою виконавчого напису нотаріуса. Наприклад, вимоги, що ґрунтуються на нотаріально посвідчених правочинах, на опротестованих нотаріусом векселях.

От і виходить ситуація, що наказове провадження, яке в ідеалі спрямоване на розвантаження судів, в господарському судочинстві слугуватиме … «розвантаженню» нотаріусів і завантаженню господарських судів. Але зважаючи на самоокупність функціонування нотаріату і значні бюджетні витрати на утримання судів, очевидно, доцільно було б подумати над тим, як розширити перелік вимог, за якими може бути вчинено виконавчий напис нотаріуса, зокрема й за рахунок вимог для яких проектом Кодексу передбачається наказове провадження. Наприклад, вимог про стягнення на підставі визнаної боржником претензії; вимог про стягнення грошових коштів у разі, якщо законом чи договором передбачене безспірне стягнення тощо.

Правова невизначеність

Модель наказового провадження, запропонована проектом Господарського процесуального кодексу, викликає й інші сумніви. На відміну від цивільного судочинства, боржника усунуто від участі у цьому провадженні на стадії прийняття господарським судом рішення у справі – ухвали про видачу виконавчого документа. Водночас проект все-таки передбачає процесуальні можливості боржника захищати свої права, якщо він вважає вимогу стягувача необґрунтованою. Так, якщо виконавчий документ не виконано, то боржник може звернутися з позовом до стягувача про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. А якщо його вже виконано, то боржник може подати позов про захист своїх прав у загальному порядку.

Така процедура навряд чи відповідає інтересам сторін, адже вона зумовлює правову невизначеність. Адже, стягувач, на користь якого виконано виконавчий документ, виданий за наслідками наказового провадження, не може бути впевнений, що боржник у будь-який час не звернеться до суду із вимогою переглянути справу і заново вирішити спір. Тобто рішення господарського суду у формі ухвали про видачу виконавчого документа ще не гарантує стягувачу, що йому не доведеться повертати все, що одержано від боржника на підставі цього рішення.    

Цілком ймовірно, що така модель наказового провадження порушує принцип правової визначеності, на який часто посилається у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини. Згідно з його практикою, принцип правової визначеності передбачає, що «жодна зі сторін не повинна вимагати перегляду остаточного і зобов'язувального судового рішення лише з метою повторного розгляду та ухвалення нового рішення у справі»[2].

Процесуальний експеримент?

Вилучення з господарської юрисдикції публічно-правових спорів зумовлює необхідність очищення проекту Господарського процесуального кодексу від правил адміністративного судочинства. Якщо господарські суди розглядатимуть цивільні (приватноправові) спори у сфері господарської діяльності, то здавалося б, господарське судочинство повинно максимально наближатися до цивільного. Якісь обґрунтовані особливості господарського судочинства важко назвати. А особливості, що існують, обумовлені насамперед тим, що чинні Цивільний і Господарський процесуальний кодекси розроблялися різними робочими групами й у різний час. Обґрунтовану специфіку має хіба що провадження у справах про відновлення платоспроможності боржника чи банкрутство, яке й так врегульоване окремим законом, а не Господарським процесуальним кодексом.

Тож якби робоча група з доопрацювання проекту нового Господарського процесуального кодексу обмежилася завданням уніфікації, то вона б вийшла на текст Цивільного процесуального кодексу. Тому їй довелося шукати нові рішення з питань судового процесу, відмінні від тих, що вироблені уже в новому Цивільному процесуальному кодексі. Доопрацьований проект Господарського процесуального кодексу передбачає альтернативні механізми регулювання багатьох процесуальних інститутів. Зараз важко однозначно оцінити, які з них більш ефективні: ті, що пропонується запровадити у господарському судочинстві, чи ті, що невдовзі запрацюють у цивільному судочинстві.

Отож появу нового Господарського процесуального кодексу можна розглядати як своєрідний процесуальний експеримент, який дасть можливість порівняти ефективність новел цивільного і господарського судочинства. Цілком ймовірно, що такий експеримент невдовзі сприятиме об‘єднанню господарського судочинства з цивільним. Хоча уже й зараз навряд чи існують для цього об’єктивні перешкоди.


[1] Кодекс адміністративного судочинства було повернуто із пропозиціями Президента України на повторний розгляд парламенту. Однак жодна із пропозицій не стосується розмежування компетенції адміністративних і господарських судів.

[2]  Див. п. 52 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ryabykh v. Russia" від 24 липня 2003 року.

Опубліковано: Юридична газета, 2005, №12(48), 30 червня  http://www.justinian.com.ua/narticle.php?id=1599