exit
search
21 листопада 2005

Проект Цивільного процесуального кодексу України: є резерв для вдосконалення!

Прийняття у січні цього року Цивільного кодексу дало можливість активізувати підготовку нового Цивільного процесуального кодексу. 19 червня парламент схвалив у першому читанні проект Цивільного процесуального кодексу. Тепер він готується до другого читання. У зв‘язку з цим важливо проаналізувати, на скільки положення проекту відповідають сучасним завданням та засадам цивільного судочинства і здатні виправдати очікування громадян та суддів.

За правилами цивільного судочинства мають вирішуватися спори приватноправового характеру, тобто ті, що виникають з норм цивільного законодавства. Тому необхідно зауважити, що з цивільного процесу проектом слушно пропонується вилучити розгляд справ, які виникають з адміністративних правовідносин (публічно-правові спори). Провадження у них здійснюватиметься згідно з Адміністративним процесуальним кодексом, проект якого також уже прийнято в першому читанні.

Згідно з радянською догмою цивільного процесу, яка дісталася у спадок і Україні, основним завданням цивільного судочинства вважалося забезпечення законності та інших державних інтересів при вирішенні судових справ. Сьогодні цивільне судочинство, як і в багатьох європейських державах, все частіше починає розглядатися як послуга держави щодо вирішення приватноправових спорів сторонам, які самостійно не можуть їх залагодити, а не охорона судом законності, правопорядку та інтересів держави. У зв‘язку з цим суд діє в межах заявлених сторонами вимог і позбавлений повноваження проявляти ініціативу у пошуках доказів, якщо сторони про це не просять. Тепер така ініціатива у цивільному судочинстві може розцінюватися як прояв упередженості суду.

На жаль, у проекті, як і в чинному Цивільному процесуальному кодексі, ця концепція реалізована тільки частково. Принциповим недоліком слід вважати відсутність статті, яка б розкривала засаду диспозитивності, що визначає роль суду і сторін у цивільному судочинстві. Відповідно до цієї засади сторони вільно розпоряджаються своїми правами щодо предмету спору, а суд розглядає цивільну справу виключно в межах заявлених ними вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Це означає, зокрема, що суд у цивільних спорах не повинен цікавитися, чому позивач відмовився від позову, або відповідач визнав позов, або яку мирову угоду уклали сторони. Так само він не повинен втручатися шляхом прийняття відмови від позову чи визнання позову або шляхом затвердження мирової угоди у реалізацію сторонами диспозитивних прав. На жаль, названі контрольні повноваження зберігаються за судом і в проекті Цивільного процесуального кодексу. Таким чином, на суд покладається відповідальність за дії, правомірність яких у приватноправових спорах є відповідальністю сторін.

Не менш цікавим з огляду на реалізацію принципу диспозитивності у цивільному судочинстві є новий вид провадження, який пропонується проектом з метою спрощення судового процесу. Йдеться про наказове провадження і судовий наказ, який суд видає стягувачу, якщо боржник не заперечує проти його вимог. Судовий наказ має силу виконавчого документа і може бути звернений до примусового виконання. У проекті запропоновано російський варіант судового наказу. У правильності обрання саме цього варіанту виникають сумніви. Зокрема з огляду на те, що він не є процесуально економним і має досить обмежену сферу застосування. Складність цього варіанту в тому, що стягувач разом із заявою про видачу судового наказу має подати необхідні докази, а суд зобов‘язаний дослідити їх, проаналізувати правовідносини, які склалися між стягувачем і боржником, перевірити, чи дійсно заявнику належить право вимоги. По-суті, ця процедура мало відрізняється від ще однієї спрощеної процедури, передбаченої проектом, - ухвалення заочного судового рішення, тобто ухвалення судом рішення за відсутності відповідача.

Більш простим видається німецький варіант судового наказу, який можна було б утілити і в нас. Він краще відповідає завданню цивільного судочинства і засаді диспозитивності, оскільки дає можливість відсіяти від судового розгляду практично всі безспірні справи, не обмежуючи сферу застосування судового наказу окремими категоріями справ. Стягувач не повинен подавати докази, а має лише зазначити правову підставу для своїх вимог. Суд не перевіряє, чи справді стягувачу належить право вимоги. Безспірність справи виявляється внаслідок відсутності заперечення боржника проти видання судового наказу, а не на основі аналізу судом правовідносин. Відсутність потреби досліджувати докази і давати правову оцінку відносинам між сторонами дозволить судді доручати провадження у справах про видачу судових наказів помічнику судді (у Німеччині цим займається переважно судовий чиновник). Реалізація такого варіанту дасть можливість суттєво розвантажити загальні суди, усунути складні формальні процедури там, де вони не є необхідними, здешевити процес. При цьому важливо встановити право особи самостійно вибирати, звертатися їй за судовим наказом чи відразу подати позов. Це дасть їй можливість обрати для себе більш економний варіант щодо затрат часу і грошей, виходячи з очікуваної реакції боржника (відповідача) – визнає він вимоги чи ні. Заслуговує на увагу також альтернативна пропозиція, згідно з якою краще, щоб наказове провадження здійснювали не суди, а нотаріуси, оскільки посвідчувати безспірні відносини – це функція нотаріату.

Викликає сумніви обов‘язок суду визначати, які обставини (факти) підлягають доказуванню у цивільній справі (стаття 57 проекту). Згідно з принципом змагальності доказуванню у справі підлягають тільки ті обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Тому доцільно, щоб суд ще під час попереднього судового засідання міг з‘ясувати, які обставини не оспорюються сторонами, а які є спірними і підлягають доказуванню.

Виходячи з принципу змагальності, окремими експертами слушно пропонується покласти на сторони обов‘язок під час попереднього судового засідання подати до суду усі докази, які є у їхньому розпорядженні. Тоді буде більше підстав очікувати, що сторони самостійно зможуть оцінити свої шанси у справі і врегулювати спір, не доводячи його до відкритого судового розгляду. Обов‘язок завчасного подання доказів потрібен для дисциплінування сторін. Він дозволить запобігти притримуванню доказів для того, щоб підготувати “сюрприз” для протилежної сторони у судовому засіданні. Наслідком невиконання цього обов‘язку мало б стати відхилення судом доказів, які були несвоєчасно подані внаслідок недобросовісного ставлення. Запропонований механізм, який успішно працює у багатьох західних країнах, дозволить зменшити строки розгляду справ, суттєво розвантажити суди, а також обмежити сторони у можливості затягувати вирішення справи.

Як данину традиції радянського цивільного процесу можна розглядати збереження у проекті серед самостійних учасників процесу державного (або публічного) “елементу” – прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування (статті 26, 45, 46). Відповідно до принципу рівності учасників судового процесу прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування не повинні визнаватися самостійною фігурою у цивільному процесі. Здійснюючи функцію представництва інтересів держави чи громадянина, прокурор має діяти у цивільному процесі як законний представник держави чи громадянина в обмежених випадках, передбачених законом. Необхідність вилучення адміністративних органів зі складу осіб, які беруть участь у справі, зумовлена приватноправовим характером справ цивільної юрисдикції. Ці органи можуть брати участь як сторона або третя особа, якщо спірні правовідносини є приватноправовими, а в окремих випадках представники цих органів можуть залучатися як експерти чи спеціалісти.

Дискусійним видається також перелік категорій справ окремого провадження (тобто справ, де вважається, що спір про цивільне право відсутній), який перенесено з чинного Цивільного процесуального кодексу і доповнено декількома категоріями, які випливають з положень нового Цивільного кодексу.

Наприклад, навряд чи обґрунтованим є віднесення до цього переліку справ про неправильно зазначені відомості в актових записах цивільного стану. Ці справи за своєю суттю є нічим іншим, як оскарження відмови органу реєстрації актів цивільного стану у виправленні цих відомостей. Тому було б правильніше, якби вони розглядалися в порядку адміністративного судочинства, оскільки йдеться про спір громадянина з адміністративним органом. Так само невиправдано збережено у переліку справ про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні. Таке оскарження є спором між особою і нотаріусом, а тому має відбуватися у позовному порядку. До того ж окреме провадження, на відміну від позовного, не дозволяє покласти судові витрати на нотаріуса у разі його програшу, а також не дає можливості скаржнику заявити одночасно вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної нотаріусом.

Важливим для забезпечення справедливості судового рішення є конституційне право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Аналіз положень проекту, які забезпечують це право, показує, що у проекті ще залишаються можливості для покращення процедури перегляду судових рішень. Так, з метою прискорити набрання законної сили судовими рішеннями, які сторони не мають наміру оскаржити, можна запровадити скорочені строки (наприклад, п‘ять чи десять днів) для подання короткої апеляції, у якій достатньо просто зазначити, що рішення оскаржується. Обґрунтування ж апеляції може бути подано протягом більш тривалого строку (наприклад, протягом місяця). Якщо сторони своєчасно не подали короткої апеляції, то рішення набирає законної сили. Це сприятиме швидшому досягненню правової визначеності у відносинах між сторонами.

Варто було б запровадити можливість оскаржувати не тільки судові рішення, а й бездіяльність суду у випадках, коли суд зобов‘язаний прийняти якесь рішення чи вчинити певну процесуальну дію. Це дасть особі можливість реагувати на затягування судом у вирішенні справи або на ігнорування її заяви.

Сумнівним є повернення у проекті до ситуації, коли сторони зможуть оскаржити судове рішення у касаційному порядку незалежно від того, чи оскаржувалося воно в апеляційному порядку. Хибність цього підходу показала нетривала практика його застосування у загальних судах і досі показує практика господарських судів. Касаційне оскарження доцільно допускати тільки після вичерпання попереднього, більш доступного засобу оскарження - апеляційного. Інакше можливі ситуації, коли одне й те саме рішення оскаржується одночасно і в апеляційному порядку, і в касаційному. Якщо спір може бути вирішено судом нижчого рівня, тоді для чого допускати його перенесення на розгляд суду вищого рівня? Це створюватиме зайве навантаження на більш кваліфікованих суддів і відволікатиме їх від вирішення складніших питань.

Викликає тривогу і здивування, що проект Цивільного процесуального кодексу передбачає закріплення функцій касаційної інстанції за апеляційними судами. Інакше кажучи, пропонується залишити у Верховного Суду тільки функцію повторної касації, а повноваження щодо перегляду судових рішень у касаційному порядку передати апеляційним судам. Метою таких новацій є, очевидно, розвантаження Верховного Суду й уникнення необхідності створювати окремий касаційний суд.

У правильності цього варіанту є серйозні сумніви. По-перше, за названого підходу не буде досягнуто однієї з головних цілей касації – забезпечити однакове застосування судами законодавства. Кожна область матиме свою автономну судову практику застосування законодавства. Переважна більшість спорів остаточно вирішуватиметься на обласному рівні. За таких умов одні й ті самі закони у різних регіонах реалізуватимуться по-різному. Місцева влада зможе впливати на ухвалення остаточних судових рішень. Перегляд Верховним Судом у порядку повторної касації не дозволить вирішити цю проблему, оскільки він обмежений винятковими підставами. По-друге, парадоксально звучить, що апеляційні суди є одночасно судами апеляційної і касаційної інстанцій. Це суперечить змістові Конституції, яка другою ланкою визначила апеляційні суди. Вони, виходячи з самої назви, можуть бути тільки судами апеляційної інстанції. По-третє, перегляд рішення суддями того самого судового органу, що ухвалив це рішення, порушуватиме вимогу про неупередженість суду. Очевидно, що результат вирішення судової справи у касаційній інстанції нерідко залежатиме від особистих стосунків суддів касаційної інстанції з суддями апеляційної інстанції, які одночасно працюють в одному апеляційному суді. Крім того, недоцільно передбачати подвійну перевірку законності одних і тих самих рішень суддями, до кваліфікації яких ставляться однакові вимоги.

Підводячи підсумок, хотілося б висловити сподівання, що при доопрацюванні проекту Цивільного процесуального кодексу до другого читання народними депутатами і фахівцями, задіяними у цьому процесі, буде повною мірою використано резерв для його вдосконалення, і положення нового кодексу відповідатимуть задекларованим у ньому завданням та принципам.