exit
search
23 листопада 2005

До питання про самостійність господарської юрисдикції

З кожним роком арбітражні (з 2001 року – господарські) суди в організаційному та процесуальному аспектах втрачали риси адміністративних органів і все більше наближалися до загальних судів. Сьогодні це окрема спеціалізована гілка у системі судів загальної юрисдикції.

Організація і діяльність спеціалізованих судів загалом і господарських судів зокрема стала об‘єктом уваги В.Маляренка, В.Стефанюка, Д.Притики, М.Тітова, В.Москаленка, А. Осетинського, В.Шишкіна, І.Коліушка, В.Сердюка та інших учених і практиків. Однак співвідношення господарської юрисдикції з іншими видами судової юрисдикції ще недостатньо досліджене.

Сьогодні доцільність збереження цих судів під сумнівом. Аналіз юрисдикції господарських судів свідчить про те, що вони вирішують такі самі справи, які розглядаються загальними судами у порядку цивільного судочинства, але з участю юридичних осіб та фізичних осіб-суб‘єктів підприємницької діяльності. З одного боку, господарські суди можуть похвалитися більш оперативним вирішенням судових справ у порівнянні із загальними судами, а також кращим матеріально-технічним забезпеченням. Звідси парадокс: у матеріальних правовідносинах фізичні і юридичні особи займають рівне становище, а от судовий захист своїх інтересів вони шукають у різних судах. При цьому справи між юридичними особами вирішуються значно швидше, хоча такі справи часто набагато складніші. З іншого боку, господарські суди викликають багато нарікань через різне застосування законів у порівнянні із загальними судами. Між правилами цивільного і господарського судочинства немає суттєвих відмінностей, а більшість відмінностей необґрунтована і зумовлена тим, що кодекси розроблялися різними робочими групами й у різний час. Яскравими прикладами цьому – відсутність в учасників господарського судочинства права посилатися для підтвердження своїх вимог на свідчення свідків, можливість подати скаргу до суду касаційної інстанції, минаючи апеляційну інстанцію тощо.

Дискусія про доцільність господарських судів і самостійного господарського процесу в Україні має і теоретичні передумови. Її джерело можна знайти у проблемі виділення господарського права як самостійної галузі у системі права України. Прихильники концепції господарського права (“господарники”) стверджують, що поєднання елементів цивільно-правових і адміністративно-правових методів регулювання суспільних відносин у галузі господарювання створює нову, нерозривну якість – господарське право. Противники цієї концепції (“цивілісти”) вважають, що економічні правовідносини (так само як і багато інших) регулюються нормами і цивільного права і адміністративного права, але це не дає підстави об‘єднувати ці норми у єдину галузь права. Особливого загострення ця проблема набула під час кодифікаційних робіт у галузі матеріального права, коли обговорювалося питання про співвідношення Цивільного і Господарського кодексів [1]. Тоді чомусь залишилися осторонь цієї дискусії представники адміністративного права. Можливо, тому що тоді на порядку денному не стояло питання про кодифікацію адміністративного права. Внаслідок цього “адміністративісти” не приєдналися до дискусії “цивілістів” і “господарників”.

Після невеликого затишшя дискусія знову розгорілася. Цього разу з двох причин. По-перше, у зв‘язку з тим, що 1 січня 2004 року набрали чинності і почали застосовуватися Цивільний і Господарський кодекси, прийняті за рік перед цим. Практика почала виявляти суттєві колізії між ними, які шляхом правотлумачення подолати виявилося важко, а то й неможливо. По-друге, під час доопрацювання та прийняття Кодексу адміністративного судочинства каменем спотикання стало питання про розмежування компетенції адміністративних і господарських судів.

Представники господарських судів виступили за збереження у юрисдикції господарських судів усіх адміністративних спорів, що виникають у сфері господарської діяльності: починаючи справами, які виникають у сфері державного контролю за суб‘єктами господарювання, і закінчуючи оскарженням нормативно-правових актів [2]. Інакше кажучи, згідно з цим підходом, спори як приватного, так і публічного характеру, що виникають у сфері господарської діяльності, залишаються у компетенції господарських судів. Адміністративні ж суди не вирішуватимуть адміністративні спори, якщо стороною у них поряд із суб‘єктом владних повноважень є суб‘єкт господарської діяльності. Основний аргумент – необхідність дотримання “структури матеріального права України у сфері господарювання”, оскільки набрав чинності Господарський кодекс, який об‘єднав норми галузі матеріального права – господарського.

Однак наявність чи відсутність кодифікованого акту не свідчить про те, є галузь права чи її нема. Так, наприклад, той факт, що в Україні прийняті і діють Кодекс торговельного мореплавства, Повітряний чи Водний кодекси, не свідчить про наявність у системі права таких галузей права. Так само і відсутність Адміністративного кодексу не свідчить про те, що в Україні нема адміністративного права. Адміністративне право – класична галузь права, яка не повинна губитися серед інших так званих “комплексних” галузей права.

Суттєвим недоліком реалізації цього підходу є й те, що він не запобігає ситуаціям, коли одні й ті самі підзаконні правові акти будуть одночасно оскаржуватися і до адміністративних судів (за зверненням фізичної особи), і до господарських судів (за зверненням юридичної особи). Адже часто підзаконні акти стосуються прав та інтересів і фізичних осіб, і юридичних осіб (наприклад, акти щодо будівництва, реєстрації різноманітних майнових прав, прав інтелектуальної власності тощо). Розгляд різними судами може призвести до неоднакових результатів перевірки актів.

Серед інших недоліків позиції представників Вищого господарського суду потрібно звернути увагу й на те, що тоді адміністративні справи розглядатимуться за правилами господарського судочинства, які мало відрізняються від правил цивільного судочинства. Однак справедливість вирішення таких справ має гарантуватися їхнім розглядом згідно з принципами адміністративного судочинства. Було б дивно, якби, наприклад, правові акти за зверненням суб‘єктів господарської діяльності переглядалися господарським судом у порядку господарського судочинства, а за зверненням інших осіб – адміністративним судом у порядку адміністративного судочинства. У втіленні засад диспозитивності і змагальності господарське судочинство наближене до цивільного, а тому не гарантуватиме належного вирішення адміністративних спорів у сфері господарської діяльності. А якщо й визначати особливості вирішення публічно-правових спорів у Господарському процесуальному кодексі, тоді останній буде нічим іншим як об‘єднанням цивільного і адміністративного процесів в одному акті. Результатом цього стане тільки зайве збільшення нормативного масиву.

Визначальною характеристикою адміністративно-правових спорів є не те, чиї права у них порушено – фізичної чи юридичної особи, а те, ким і за яких умов вони порушені – адміністративним органом при здійсненні владних повноважень. Отож перевагу доцільно надати іншому підходу: всі адміністративні спори, у тому числі й ті, що стосуються господарської діяльності, повинні належати до юрисдикції адміністративних судів. Тоді вирішення адміністративно-правових спорів здійснюватиметься однією системою адміністративних судів у порядку адміністративного судочинства.

Аналіз сучасної юрисдикції господарських судів дає підстави висловити великий сумнів у наявності самостійної “господарської” юрисдикції. За своєю природою, справи, які зараз вирішуються господарськими судами, є цивільними (приватноправовими) й адміністративними (публічно-правовими). Основним критерієм для визначення юрисдикції господарських судів є те, що у підсудних їм справах як сторони беруть участь юридичні особи, а з 1997 року – і фізичні особи-суб‘єкти підприємницької діяльності. Тобто підставою для виділення господарської спеціалізації став перш за все суб‘єктний склад сторін. Однак якихось особливих засад здійснення судочинства у справах, підсудних господарським судам, які б обумовлювалися і вимагалися предметом судового розгляду, нема. Тому правила господарського судочинства поступово наближаються до цивільного процесу.

Тенденція до повної або часткової відмови від господарських (арбітражних) судів та судочинства спостерігається і в окремих державах – колишніх республіках СРСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан), у яких вони були запроваджені після розпаду Радянського Союзу [3].

У штучності “господарської” юрисдикції переконує і досвід зарубіжних країн. Судові системи європейських держав (за винятком окремих країн СНД) не знають спеціалізованих судів з таким обсягом повноважень, як у господарських судів в Україні. Переважна більшість країн Європи взагалі не мають окремих судів для вирішення справ з участю юридичних осіб. Усі такі справи вирішуються звичайними судами. У деяких державах у структурі таких судів можуть утворюватися судові палати з торгових (комерційних) спорів. Є країни, у яких для вирішення справ у сфері комерційної діяльності, діють торгові або комерційні суди, але вони вирішують виключно справи приватноправового характеру. Особливість цих судів може полягати у тому, що суддями у них є підприємці (Франція), або до розгляду справ поряд з професійним суддею залучаються судді-непрофесіонали з числа підприємців (Бельгія). Торгові (комерційні) суди найчастіше утворюють систему тільки на місцевому рівні, а вищими інстанціями щодо рішень цих судів є звичайні апеляційні та верховний (касаційний) суди. А в деяких країнах вони діють тільки у містах з активним економічним життям, на іншій території комерційні справи розглядаються звичайними судами (Австрія, Данія). Але в жодному разі справи публічно-правового характеру не підсудні комерційним (торговим) судам.

Висловлені вище міркування та аналіз зарубіжного досвіду дають можливість підтримати ідею про необхідність утворення на основі загальних і господарських судів цивільних судів, з виділенням кримінальної юрисдикції в окремі кримінальні суди. Так, місцеві господарські суди можуть бути реорганізовані в окружні цивільні суди. Вони продовжували б вирішувати спори між юридичними особами, а також зможуть перебрати від місцевих загальних судів найскладніші цивільні справи за участю фізичних осіб. Апеляційні цивільні суди доцільно створити на основі окремих апеляційних загальних судів і апеляційних господарських судів. Вищий цивільний суд може бути створений на базі Вищого господарського суду, а якщо Вищий цивільний суд буде утворено до інтеграції господарських судів у систему загальних судів, то Вищий господарський суд міг би бути об‘єднаний з Вищим цивільним судом.

Цивільні суди мають спеціалізуватися на розгляді справ, які виникають з приватноправових відносин. Загальну спрямованість таких справ можна визначити як “особа проти особи” (крім безспірних справ). Приватноправові відносини характеризуються диспозитивністю, дією принципу “можна все, що не заборонено”, свободою вибору поведінки, рівністю суб‘єктів. Держава не втручається у такі відносини, а навпаки, - може брати участь у них на рівні з іншими суб’єктами. Роль держави в особі її судів у таких відносинах полягає у захисті порушених прав учасників цих відносин. Ніякого публічного інтересу у результатах вирішення цивільних справ, як правило, нема, адже ці справи стосуються інтересів тільки сторін спору. Всі адміністративно-правові спори, зокрема й за участю юридичних осіб, повинні вирішуватися адміністративними судами, система яких відповідно до Закону “Про судоустрій України” перебуває на стадії створення.

Утворення цивільних судів не повинно бути перешкодою для збереження обґрунтованих особливостей розгляду справ, що виникають з відносин у сфері господарювання. Ці особливості можуть бути імплементовані у Цивільний процесуальний кодекс.

Відмінності між судовим захистом фізичних і юридичних осіб повинні бути стерті. Інтеграція господарських судів у систему судів, що вирішують цивільні справи, дозволила б покращити захист прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, а уніфікація цивільного і господарського судочинства надала б їм рівні процесуальні можливості.


[1] Детальніше про полеміку між цивілістами і господарниками див. Кодифікація приватного (приватного) права / За ред. проф. А. Довгерта. – К.: Український центр правничих студій, 2000. – С. 92-105.

[2] Див., наприклад, інтерв‘ю із першим заступником голови Вищого господарського суду Миколою Тітовим. – Николай Титов: “Судья подвержен сомнениям...” // Бизнес. – 2004. - №16 (587). – 19 апреля. – С. 47; інтерв‘ю із заступником голови Вищого господарського суду В. Москаленком. – Забара Ю. Споры с ГНАУ – компетенция хозсудов // Юридическая практика. – 2004. - №12 (326). – 23 марта; Осетинський А. Порівняльно-правовий аналіз функцій касаційної інстанції в судових системах країн романо-германської системи права та перспективи розвитку касації в господарському судочинстві України // Право України. – 2004. - №5. – С. 23-24.

[3] Див. Трунк А. Реформа гражданского и хозяйственного процессуального права в государствах-участниках СНГ: точка зрения германского наблюдателя; Хоперия Н.А. Процессуальное законодательство Грузии; Хюльсхьорстер С. Деятельность Германского Фонда международного правового сотрудничества в области процессуального права на примере Украины // СНГ: реформа гражданского процессуального права: Материалы Международной конференции / Под общей редакцией М. Богуславского и А. Трунка. – М.: ООО «Городец-издат», 2002. – С. 24, 155, 200.

  

Статтю опубліковано у журналі «Право України» (№10, 2005)