exit
search
5 травня 2005

Незалежність судді - основа правосуддя!

Трохи більше року минуло від часу прийняття нового Закону “Про судоустрій України”, а на 13 березня Комітет Верховної Ради з питань правової політики запланував проведення слухань про стан виконання цього Закону та напрямки подальшого вдосконалення системи правосуддя в Україні. І поговорити дійсно є про що.

Однією з новацій нової системи судів загальної юрисдикції стало утворення  нових Касаційного та Апеляційного судів України, які досі продовжують існувати лише на папері, незважаючи на підписаний уже Указ Президента про їх утворення. Більше того в різних владних коридорах уже обговорюється питання про їх ліквідацію.

Всі роки боротьби за новий Закон про судоустрій представники Верховного Суду виступали за максимальне розширення своїх повноважень і відкидали будь-які спроби реформування самого Верховного Суду, а тепер говорять що перевантажені. Але найцікавіше, що вихід вони знову бачать не в реформуванні, а в передачі повноважень розглядати касаційні скарги апеляційним судам, залишаючи за собою право на свій розсуд вибирати окремі справи і розглядати їх у касаційному порядку...

А ще суддям за цей рік підвищили зарплату. Проте, здається, мало знайдеться наших громадян, які б стверджували, що від цього суттєво зросла незалежність суддів, як основна запорука якісного правосуддя. Звичайно, зарплата - це важливо, але значно більше на незалежність суддів впливає система судів та система забезпечення судів. І, якщо з першою все більш менш зрозуміло – має гарантуватися передбачене Конституцією право на апеляційне та касаційне оскарження, причому кожній інстанції повинна відповідати окрема ланка в системі судів загальної юрисдикції, - то з системою забезпечення судів та її впливом на незалежність суддів ми, здається, тільки починаємо розбиратися.

Донедавна функції щодо організаційного забезпечення діяльності загальних судів покладалися на Міністерство юстиції і його територіальні органи, а господарських судів - на Вищий господарський суд. Водночас обов‘язок здійснювати організаційне керівництво діяльністю суду закріплювався і за головами судів. При цьому найбільший тягар щодо забезпечення роботи суду залишався саме на голові суду. Він змушений дбати про ремонт приміщень судів, про те, щоб кожен суддя був забезпечений папером, конвертами, марками, бланками. Голова суду організовував доставляння підсудних, які утримуються під вартою. Нерідко для цього доводилося забезпечувати ремонт конвойних автомобілів, купувати пальне. На ці потреби державний бюджет передбачав лише 8-10 відсотків від реальних потреб. Склалася унікальна ситуація: суди від держави грошей майже не отримують, однак при цьому ухитряються працювати! Зрозуміло, що це результат винахідливості суддів, які волею держави стали жебраками у місцевої влади та комерційних структур. За таких умов про їхню незалежність  годі й говорити.

Новий Закон “Про судоустрій України” передбачив утворення Державної судової адміністрації як окремого центрального органу виконавчої влади з системою територіальних органів, який повинен займатися виключно питаннями організаційного забезпечення діяльності судів. Необхідність створення відокремленої від Міністерства юстиції спеціалізованої системи органів пояснювалася тим, що для Міністерства юстиції суди були ніби нерідними дітьми поряд з усіма іншими його функціями. А крім того виконання інших функцій могло стати предметом судового розгляду і Міністерство юстиції при цьому, маючи важелі впливу на суд, могло домагатися ухвалення рішення на свою користь [1].

Державну судову адміністрацію України як центральний орган у системі органів державної судової адміністрації утворено Указом Президента від 29 серпня 2002 року “Про Державну судову адміністрацію України”. Вона почала свою діяльність з 1 січня цього року. Незважаючи на те, що державна судова адміністрації тільки-но розпочала здійснювати свої повноваження, уже знов дискутується питання – а чи не підпорядкувати її Верховному Суду України або назад Міністерству юстиції. Тоді може й приміщення не треба буде виділяти.

Передача функцій організаційного забезпечення під керівництво Верховного Суду мотивується необхідністю зміцнити незалежність судової влади. Однак насправді реалізація цієї ідеї матиме прямо протилежний результат. Відбудеться фактичне і юридичне поєднання в межах судової гілки влади судових та управлінських функцій. Це не тільки суперечитиме принципу розподілу влади, що закріплений статтею 6 Конституції України, але й приведе до того, що суддя відповідатиме не лише за здійснення правосуддя, а й за стан забезпечення діяльності суду. А тому він змушений буде ходити прохачем чи до Голови Верховного Суду, чи до голови місцевої державної адміністрації, чи до комерсантів. Залежність суддів при цьому тільки поглибиться.

Отож важливо чітко розмежувати повноваження судів і органів виконавчої влади. Суди повинні здійснювати правосуддя, а органи виконавчої  влади повинні відповідати за стан забезпечення діяльності судів. Саме такий розподіл існує у більшості європейських держав. І саме такий розподіл гарантує максимальну незалежність суддів. Наприклад, у Німеччині до судового забезпечення залучені окремі міністерства. Однак, якщо особа, яка програла процес, скаржиться на суддю, що ухвалив рішення, до міністерства, йому відповідають, що, враховуючи незалежність суддів, міністерство неспроможне вжити яких-небудь заходів [2].

Однак аналіз Закону “Про судоустрій України” показує, що весь обсяг судового управління розподілений на сьогодні між суддями, які обіймають адміністративні посади в судах, президіями судів (крім місцевих), державною судовою адміністрацією, апаратами судів, органами суддівського самоврядування. Однак такий розподіл не завжди є обґрунтованим. Так, наприклад, організаційне забезпечення Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів покладається на апарати цих судів. Організаційне ж забезпечення інших судів загальної юрисдикції віднесено до повноважень органів державної судової адміністрації. Низка функцій апаратів судів, які підпорядковані головам судів, дублюють повноваження державної судової адміністрації. Таким чином, одні й ті самі функції в одному випадку виконує судова влада, а в іншому – виконавча.

Вихід з цієї ситуації можливий, якщо за належне організаційне забезпечення діяльності судів відповідатиме Державна судова адміністрація України. Обов‘язок судді полягатиме лише призначенні судової справи до розгляду і своєчасному та якісному її вирішенні. Він зовсім не повинен перейматися проблемами, пов‘язаними з технічним забезпеченням процесу (викликом сторін і свідків, доставлянням підсудних тощо). Вирішенням цих проблем повинен опікуватися апарат суду. А щоб суддя не відповідав за діяльність чи бездіяльність апарату суду він (апарат) повинен підпорядковуватись не голові суду, а державній судовій адміністрації. Тоді за всі проблеми в організації судового процесу голова болітиме у виконавчої влади і вона буде поєднувати зусилля і ресурси центральних та місцевих органів, домовлятися про спонсорську підтримку, але при цьому вона не зможе “торгувати” судовими справами, бо їх вирішуватимуть не вони, а судді.

У такий спосіб успішно працює модельний міський суд в Івано-Франківську. За таким принципом діє судова система Великої Британії, Канади та інших країн. Організаційно і методично апарати судів повинні підпорядковуватися Державній судовій адміністрації та її територіальним управлінням. Тоді голови судів більше не будуть перейматися господарськими питаннями, а відтак не попадатимуть у залежність ні від місцевої влади, ні від комерсантів.

Зрозуміло, що така організація забезпечення діяльності судів не виключає можливості контролю за нею з боку органів суддівського самоврядування.

Важливо, що втілення запропонованої системи забезпечення належних умов для функціонування судів і діяльності суддів додаткових бюджетних коштів не вимагатиме. Йдеться про організаційне удосконалення системи забезпечення судів, про підняття її на якісно вищий рівень.

Велике значення матиме і покращення фінансування судової влади. Кошти, передбачені Державним бюджетом України на суди, повинні спрямовуватися державною судовою адміністрацію лише на грошове та соціальне забезпечення суддів, оплату праці народних засідателів і присяжних. Фінансування апаратів судів має здійснюватися з Державного бюджету з коштів, які окремо на них передбачені в рамках фінансування органів виконавчої влади. Розпорядником цих коштів повинні бути органи державної судової адміністрації.

Витрати, пов‘язані із утриманням, обслуговуванням і ремонтом приміщень судів, можуть бути покладені на відповідні місцеві державні адміністрації.

За такої системи забезпечення діяльності судів суддя зможе повністю присвятити свою професійну діяльність єдиному завданню – здійсненню правосуддя. Потреби у наділенні судді управлінськими і господарськими функціями не буде. Суддя здійснюватиме судочинство у справі, якщо апарат організував належний її розгляд, а якщо не організував – судова справа не розглядається. Відповідатиме за це не суддя, а апарат суду, який не зумів забезпечити умови для судового розгляду справи. Такий підхід дозволить  гарантувати незалежність суддів і покращити якість вирішення судових справ.

Звичайно, таку реформу, напевно, неможливо провести вже негайно, але її треба обговорити, схвалити як концепцію і розробити план організаційних заходів щодо її реалізації. На нашу думку тільки рухаючись у цьому напрямку, ми зможемо досягнути незалежності суддів при вчиненні ними правосуддя.


[1] Шевчук Ю. Право на неупередженість // Голос України. – 2002. - №141 (2892). – 6 серпня; див. також інтерв‘ю з Першим заступником Голови Верховного Суду України В.Стефанюком у газеті “Бизнес”: Шинкаренко И., Лавриненко И. “Реформа заострила множество недостатков судебной системы” // Бизнес. – 2002. - №14 (481)

[2] Хайде В. Система правосудия Федеративной Республики Германия. – Германский фонд международного правового сотрудничества. – Бонн, 1995. – С. 92