exit
search
7 травня 2007

Адміністративні суди: для захисту прав людини чи інтересів держави?

Досвід багатьох посттоталітарних країн показує, що адміністративна юстиція стає тим демократичним інститутом, який покликаний гарантувати захист прав людини державою в особі адміністративних судів від можливого свавілля та зловживань з боку її органів та чиновників. На жаль, неспроможність держави повністю втілити ці ідеї у життя засвідчує те, що Україна й досі не досягла належного рівня демократичного розвитку.

Безумовно, значним поступом у цьому напрямку стало прийняття і впровадження минулого року Кодексу адміністративного судочинства України. Проте він так і не зміг запрацювати на повну потужність у зв’язку з відсутністю системи адміністративних судів. Законом «Про судоустрій України» на її створення відведено три роки – з 2002-го по 2005-ий. На порозі 2007 рік: працює лише Вищий адміністративний суд, укомплектований суддями лише на дві третини і перевантажений справами. Ще наприкінці 2004 року вийшов указ Президента про утворення 27 місцевих (окружних) та семи апеляційних адміністративних судів [3]. Мабуть, не випадково указ було видано в останні дні президентства Л.Кучми: зробити це раніше – означало б зв’язати собі руки. Незважаючи на те, що кожного року у державному бюджеті парламент передбачає видатки для налагодження роботи цих судів, ці кошти не витрачають (чи достатньо їх – то зовсім інша проблема).

Виникає питання: чому у 2001 році під час «малої судової реформи» для утворення і початку роботи семи апеляційних господарських судів вистачило чотирьох місяців, а для створення бодай тих же семи апеляційних адміністративних судів виявилося замало п‘яти років (!) від прийняття Закону «Про судоустрій України»? Мабуть тому, що виконавчій владі невигідно обмежувати себе незалежним судовим контролем.

Через труднощі у створенні адміністративних судів пройшла не одна країна Європи. Європейський суд з прав людини в одному зі своїх рішень наголосив: «Сам факт створення та існування адміністративних судів, безумовно, можна привітати як одне з провідних досягнень держави, заснованої на верховенстві права, – зокрема, з огляду на те, що ці суди здобули юрисдикцію розглядати акти адміністративних органів не без відповідної боротьби» [4].

На руку противникам запровадження адміністративної юстиції в Україні і деякі положення, що останнім часом з‘являються в літературі. Наприклад, суддя Судової палати Верховного Суду в адміністративних справах І.Самсін висловив думку, що утворення адміністративних судів є невиправданим у «матеріально-кадровому сенсі». Натомість йому «видається логічним створення спеціалізованих адміністративних палат у місцевих і апеляційних господарських та загальних судах, які розглядатимуть справи як адміністративні суди, причому касаційною інстанцією залишатиметься Вищий адміністративний суд України» [5]. Утілення цієї ідеї ми можемо спостерігати сьогодні: до створення адміністративних судів справи за правилами адміністративного судочинства вирішують місцеві й апеляційні господарські та загальні суди, а їхні рішення в адміністративних справах уповноважені переглядати у касаційному порядку – Вищий адміністративний суд, а за винятковими обставинами – Верховний Суд, зокрема його Судова палата в адміністративних справах.

Така ситуація може бути виправданою лише перехідним періодом, однак вважаємо недопустимим «консервувати» її. По-перше, це не відповідатиме спеціалізації – конституційному принципу побудови системи судів, а також іншим положенням Конституції України, у яких зокрема передбачено, що вищі суди є вищими судовими органами для відповідних спеціалізованих судів, а відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди (стаття 125). Отже, крім Вищого адміністративного суду, обов’язково повинні бути утворені апеляційні адміністративні та місцеві адміністративні суди, як це, до речі, передбачено і Законом «Про судоустрій України», і Кодексом адміністративного судочинства.

По-друге, паралельний розгляд адміністративних справ загальними і господарськими судами, навіть лише на рівні першої і апеляційної інстанцій, не піде на користь формуванню якісного адміністративного законодавства та практики його застосування. За таких умов надзвичайно складно досягнути єдності судової практики у сфері адміністративного права і забезпечити однакові вимоги до діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

По-третє, теза про «матеріально-кадрові» причини, які начебто змушують відмовитися від створення системи адміністративних судів, виглядає більш ніж дивно, особливо тому, що виходить вона від представника судової влади. Чомусь у нас судді більше переймаються державним бюджетом, ніж парламент, що затверджує державний бюджет, чи сама виконавча влада, яка відповідає за його наповнення та виконання. А щодо кадрового питання, то навпаки: сьогодні вкрай важливо сформувати корпус суддів саме адміністративних судів. Це повинен бути зовсім новий тип судді – судді, орієнтованого на європейські стандарти і цінності адміністративного права, судді, спрямованого проводити у життя ідею, що основним завданням і обов’язком держави є забезпечення прав людини, судді, який відмінно володіє правозахисним інструментарієм адміністративного судочинства.

На жаль, у вітчизняній доктрині, як і на практиці, тривалий час адміністративне право зводилося до інституту адміністративного правопорушення та відповідальності за нього. Це суттєво позначилося на адміністративному законодавстві, яке й досі залишається безсистемним і найменш розвинутим серед інших галузей. Самі ж адміністративні спори ще донедавна суди розглядали як цивільні чи господарські справи. Сьогодні судді часто все ще діють за інерцією, за звичкою, використовуючи під час розгляду адміністративних справ ті механізми, які вони звикли застосовувати при вирішенні цивільних чи господарських справ. Тому для діючих суддів, які виявили бажання працювати в адміністративних судах, важливо створити умови для перепідготовки. Провідну роль тут повинна відіграти Академія суддів. Протягом 2005-2006 років в Академії суддів за підтримки ОБСЄ було проведено декілька тижневих семінарів з основ адміністративного права та адміністративного судочинства для суддів Вищого адміністративного суду і майбутніх суддів адміністративних судів. Але цього далеко не достатньо. Це лише вступний, увідний курс. Сьогодні актуальною є потреба підвищувати кваліфікацію суддів, які розглядають адміністративні справи: більшу увагу приділяти процесуальним засобам досягнення завдання адміністративного судочинства; поглиблювати знання, необхідні для вирішення окремих категорій адміністративних справ – у відносинах соціального забезпечення, державної чи іншої публічної служби, податкових відносинах тощо; вивчати європейські вимоги та практику Європейського суду з прав людини в галузі адміністративного права та юстиції, можливості застосовувати їх при вирішенні конкретних справ.

На суддів адміністративних судів покладається відповідальна місія впроваджувати європейські стандарти належного урядування через оцінку при вирішенні конкретних судових справ діяльності публічної адміністрації. В адміністративному судочинстві існують критерії, запозичені з досвіду багаторічного функціонування європейського адміністративного простору, на основі яких суд має оцінювати адміністративні акти (частина третя статті 2 Кодексу адміністративного судочинства). Щоб почувати себе упевненим у суді, чиновник повинен враховувати ці критерії при прийнятті рішень, інакше справу в суді буде програно. Таким чином, практика адміністративних судів з часом має змінити діяльність органів публічної адміністрації, посадових чи службових осіб – не лише змусить їх керуватися законом, а й навчить тлумачити закон, виходячи з принципу верховенства права, а не вишукуючи букву закону, яка їм вигідна в тій чи тій ситуації.

У зв’язку з цим вимушені застерегти від спроб змістити акцент у визначенні завдання адміністративного судочинства. У частині першій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства дано таке визначення:

«Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень».

З цього положення Кодексу деякі дослідники роблять висновок, що начебто суд заздалегідь повинен прийняти бік однієї зі сторін (приватної особи), в той час як мусить захищати рівною мірою права та інтереси обох сторін [6]. Однак, якщо слідувати логіці такого висновку, то можна було б стверджувати, що суду й справу не потрібно розглядати, а відразу треба ухвалити рішення на користь приватної особи. Однак це не так: визначене у Кодексі завдання адміністративного судочинства не зобов’язує суд відразу зайняти позицію приватної особи, воно визначає мету (ціль, спрямованість) адміністративного судочинства у світлі статті 3 Конституції України, згідно з якою головним обов‘язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Таким чином, адміністративне судочинство спрямоване на активне та ініціативне виявлення порушень прав, свобод та інтересів осіб (як існуючих, так і можливих) з боку влади та поновлення цих прав чи запобігання їх порушенню. Цієї мети має бути досягнуто при розгляді будь-якої категорії справ – зокрема й у справах, де відповідачем за позовом суб’єкта владних повноважень є приватна особа, або навіть у тих справах, де приватна особа взагалі відсутня як учасник спору.

Інші дослідники зазначають, що передбачена Кодексом адміністративного судочинства можливість розгляду справ суб’єкт владних повноважень проти особи взагалі «суперечить самій ідеології адміністративної юстиції, яка … не повинна вирішувати будь-які справи проти людини» [7]. Однак з такою думкою можна погодитися лише частково. До прийняття Конституції і деяких законів значний обсяг категорій справ проти громадян чи організацій вирішували в адміністративному, а не судовому порядку через реалізацію органами влади так званих «втручальних» повноважень (обмеження права на мирні зібрання, примусовий розпуск об‘єднань громадян тощо). Тепер частину таких справ віднесено до юрисдикції судів, щоб запобігти порушенням прав особи через здійснення судового контролю за реалізацією «втручальних» повноважень органів влади. Це не лише не суперечить завданню адміністративного судочинства, а й прямо випливає з нього.

Якщо у переважній більшості випадків захист прав, свобод та інтересів осіб є таким, що наступає внаслідок встановленого судом факту їх порушення, то в адміністративних справах за зверненням суб’єкта владних повноважень з позовом до фізичної чи юридичної особи у випадках, визначених законом (пункт 4 частини першої статті 17, частина третя статті 50 Кодексу адміністративного судочинства), суд надає упереджувальний захист правам, свободам та інтересам особи. Адміністративний суд у зазначених справах, згідно з частиною першою статті 2 Кодексу, повинен перевірити, зокрема, чи не буде порушено або безпідставно обмежено права, свободи та інтереси осіб у разі задоволення адміністративного позову суб’єкта владних повноважень.

Водночас можна погодитися з думкою, що коло таких справ повинно бути якнайменшим, і засудити практику законотворення, коли компетенція судів невиправдано розширюється за рахунок подібних справ. Оптимальною є модель, коли орган приймає рішення, і особі надається певний час для його оскарження. І лише після закінчення терміну оскарження, якщо скарги (позову) не подано, рішення можна виконувати примусово. Така модель доцільна, наприклад, для так званих адміністративно-господарських санкцій, що зараз змушені застосовувати адміністративні суди. Однак її реалізація вимагає не змін до Кодексу адміністративного судочинства, а суттєвої ревізії матеріального законодавства.

Тому навіть зважаючи на те, що до юрисдикції адміністративних судів віднесені не лише справи особа проти суб’єкта владних повноважень, вважаємо недопустимим розширювати завдання адміністративного судочинства і вбачати призначення адміністративного судочинства у захисті прав та інтересів будь-яких учасників публічно-правових відносин, як це пропонують деякі автори [8]. Інакше таке «викривлене» завдання адміністративного судочинства означало б, що адміністративна юстиція покликана стояти й на сторожі інтересів держави та її органів.

Цікавою у цьому аспекті є ще одна думка, висловлена у літературі: начебто у Кодексі адміністративного судочинства проігноровані можливості дієвого застосування принципу верховенства права. Аргументується ця думка тим, що у частині третій статті 2 Кодексу, що передбачає низку критеріїв, за якими адміністративні суди повинні перевіряти рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, не згадується головний критерій: а чи порушують згадані рішення, дії чи бездіяльність права і свободи людини? [9; 10]. Однак посилання на статтю 2 Кодексу аж ніяк не може свідчити про ігнорування принципу верховенства права. Швидше, навпаки, - вона є яскравим підтвердженням втілення цього принципу. Адже частину третю статті 2 не можна розглядати відірвано від частини першої, у якій цей справді головний критерій піднято до рівня завдання адміністративного судочинства – це захист прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. І задля досягнення цього завдання у частині третій зазначеної статті наводиться низка критеріїв для перевірки рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які й дають додаткові можливості оцінити, а чи було порушено права, свободи чи інтереси особи.

Останнім часом у літературі спостерігається зростання уваги до такої категорії як «суб’єктивне публічне право» [11]. Інтерес науковців до цього поняття викликаний тим, що суб’єктивне публічне право (певна можливість особи у публічно-правовій сфері, якій кореспондує обов’язок суб’єкта владних повноважень забезпечити цю можливість) є об’єктом захисту в адміністративному судочинстві. До суб’єктивних публічних прав можна віднести, наприклад, такі права як право брати участь в управлінні державними справами, право на соціальний захист, право на мирні зібрання тощо.

Визнаючи важливість цих досліджень для правової науки, змушені зауважити, що адміністративні суди повинні надавати захист не лише суб’єктивним публічним правам. Об’єкт захисту в порядку адміністративного судочинства не можна зводити до суб’єктивних публічних прав – такий підхід необґрунтовано звужує предмет адміністративної юрисдикції. Права, свободи та інтереси, які захищають адміністративні суди, можуть бути різноманітними. Характер суб’єктивного права, яке порушене, для адміністративної юрисдикції не має жодного значення – у Кодексі адміністративного судочинства ніде не зазначено, що адміністративні суди захищають лише публічні права особи. Для адміністративного суду важливо, що права (байдуже, публічні чи цивільні) порушено суб’єктом владних повноважень у публічно-правових відносинах, тобто при здійсненні ним своїх повноважень. Суто цивільне право власності особи може бути порушено суб’єктом владних повноважень: наприклад, митний орган протиправно конфіскує товар, що переміщається через митну територію; службовці органу місцевого самоврядування незаконно вилучають автомобіль, залишений господарем у недозволеному місці. Цивільне право особи на честь і гідність також може бути порушене суб’єктом владних повноважень у зв’язку з реалізацією його компетенції: посадова особа органу внутрішніх справ на прес-конференції називає особу злочинцем, хоча це не доведено в суді. Подібних прикладів можна навести безліч. Це означає, що в публічно-правових відносинах можуть бути порушені як приватні (цивільні) права особи, так і публічні. Спори, що виникають з таких порушень, повинні вирішувати адміністративні суди. Для вирішення справи їм навіть не потрібно з‘ясовувати, чи є порушене право особи приватним чи публічним.

Хотілося б звернути увагу ще на такий момент, що є надзвичайно важливим для визначення предмету адміністративної юрисдикції. Окремі науковці вбачають звуження предмету адміністративної юрисдикції у визначенні терміна «суб’єкт владних повноважень» через ознаку здійснення ним владних управлінських функцій (стаття 3 Кодексу адміністративного судочинства). Вони вважають, що таке визначення створено під тягарем старої доктрини галузі адміністративного права, яка була сформована в колишній радянській науці і абсолютизувала управлінську природу адміністративного права. Сьогодні ж, на їхній погляд, суб’єкт владних повноважень здійснює, крім управлінських, і великий масив «неуправлінських» функцій (зокрема щодо підготовки і прийняття індивідуальних рішень стосовно реалізації численних суб’єктивних прав приватних осіб; стосовно забезпечення умов для належного виконання ними своїх обов’язків, наприклад, у зв’язку зі справлянням податків; щодо застосування заходів адміністративного примусу). Реалізація «неуправлінських» функцій внаслідок визначення суб’єкта владних повноважень у Кодексі начебто обмежує юрисдикцію адміністративних судів [12].

Однак такий висновок є дуже сумнівним. Концепція широкого розуміння терміна «управління» властива і розвинутим європейським державам. Наприклад, у Німеччині під управлінням розуміють «врегульоване законом виконання публічних завдань через спеціально створені для цього носії, органи та організації» і розрізняють: управління забезпеченням порядку, керуюче управління, послугове управління, управління податками, організаційне управління [13]. Тобто те, що деякі автори у нас пропонують не відносити до управлінських функцій, є нічим іншим як функціями управління.

Розглянемо це на простому прикладі ліцензування певних видів діяльності. Це адміністративна послуга. Однак у здійсненні ліцензування є саме публічний інтерес, а для особи, яка бажає займатися такими видами діяльності, – додатковий клопіт, оскільки це послуга, «нав’язана» державою з метою виконання своїх публічних завдань щодо забезпечення інтересів суспільства, тобто спільних інтересів переважної більшості приватних осіб. Через ліцензування держава здійснює владний вплив (управління) на певну сферу діяльності, забезпечуючи належну якість такої діяльності, яка є важливою для суспільства. І так само з будь-якими іншими адміністративними послугами. Тож функції органів щодо надання адміністративних послуг за природою є управлінськими.

Тому для цілей Кодексу адміністративного судочинства термін «владні управлінські функції» не правильно було б звужувати. Йому необхідно давати широке тлумачення: це будь-які владні функції у рамках діяльності держави чи місцевого самоврядування, що безпосередньо не належать до законодавчих повноважень чи повноважень здійснювати правосуддя.

Останнім часом з‘явилися спроби «відкоригувати» предмет адміністративної юрисдикції. Начебто для розв’язання проблеми розмежування юрисдикції між адміністративними та господарськими судами до парламенту подано законопроект «Про внесення змін і доповнень до Кодексу адміністративного судочинства України та Господарського процесуального кодексу України щодо розмежування компетенції адміністративних та господарських судів» [14]. Згідно з проектом, публічно-правові спори, у яких хоча б однією зі сторін є суб’єкт господарської діяльності, суди будуть розглядати за правилами господарського судочинства. Сьогодні ці справи, як і інші публічно-правові спори, суди вирішують за правилами адміністративного судочинства.

Однак у проекті насправді йдеться лише про зміну юрисдикції для певної частини справ, а не про розмежування компетенції адміністративних та господарських судів. Адже розмежування передбачає введення додаткових критеріїв або конкретизацію переліку справ, що давало б можливість однозначно визначити компетентний суд для розгляду справи. Тобто насправді метою проекту є повернення господарським судам тієї частини справ, яку вони не хочуть втрачати, і збереження за адміністративними судами лише спорів між громадянами та адміністративними органами.

Внесення цього законопроекту - це, по-суті, спроба реанімувати дискусію, яка відбулася у парламенті минулого скликання перед ухваленням Кодексу адміністративного судочинства. Тоді представники господарських судів наполягали, щоб у компетенції господарських судів залишити спори, що виникають у сфері контролю за господарською діяльністю, зокрема податкові спори. Але парламент не підтримав цю пропозицію, адже визначальною характеристикою адміністративних справ є не те, чиї права у них порушено – звичайної фізичної особи чи суб‘єкта господарювання, а те, ким і за яких умов вони порушені – адміністративним органом при здійсненні ним владних повноважень. Тож всі адміністративні спори, у тому числі за участі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, віднесли до юрисдикції адміністративних судів. Хоча тимчасово, до створення місцевих та апеляційних адміністративних судів, спори між органами влади і суб’єктами господарювання розглядають місцеві та апеляційні господарські суди, але за правилами адміністративного судочинства.

Правила господарського судочинства спеціально не адаптовані до вирішення спорів з державними органами чи органами місцевого самоврядування і більше розраховані на вирішення приватноправових спорів. Наприклад, правила адміністративного судочинства передбачають особливі критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб‘єкта владних повноважень; невисокий розмір судового збору (державного мита) за звернення до суду; обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності; ініціативність суду у з‘ясуванні обставин у справі; звільнення особи від сплати судових витрат на користь суб’єкта владних повноважень у справах за позовом суб’єкта владних повноважень тощо. Подібні правила відсутні у Господарському процесуальному кодексі.

Впровадження ідеї проекту призвело б до нерівності фізичних осіб, з одного боку, і юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (суб’єктів господарської діяльності), з іншого боку, в процесуальних можливостях щодо захисту їхніх прав у публічно-правових спорах з державними органами та органами місцевого самоврядування. Так, наприклад, у разі оскарження індивідуального правового акта фізичні особи зможуть звернутися з позовом до суду за місцем свого проживання, а суб’єкти господарської діяльності змушені будуть звертатися за місцезнаходженням відповідача. Сьогодні ж і фізичні, і юридичні особи звертаються з позовом у таких справах до суду за місцем свого проживання (знаходження). Таким чином, віднесення до господарської юрисдикції спорів між суб’єктами владних повноважень і суб’єктами господарської діяльності позбавить останніх ефективних засобів, які передбачені в адміністративному судочинстві для захисту їхніх прав.

Водночас втілення пропозиції законопроекту у життя може привести до ситуації, коли один і той самий спір розглядатимуть різні суди і за різними правилами судочинства: за позовом фізичної особи – за правилами адміністративного судочинства, а юридичної особи – за правилами господарського судочинства. Адже часто підзаконні акти, зокрема рішення щодо будівництва, реєстрації різноманітних майнових прав, прав інтелектуальної власності тощо, стосуються прав та інтересів і фізичних, і юридичних осіб. Це матиме наслідком ухвалення різних судових рішень щодо одного й того ж спору.

Така можливість може бути використана недобросовісними учасниками спору (через ініціювання позовів від різних осіб – юридичної і фізичної). Подібна ситуація склалася у справах, пов’язаних з корпоративними відносинами, - коли один і той самий спір вирішують різні суди – господарські і загальні – за позовами відповідно господарського товариства і учасників цього товариства - фізичних осіб.

У літературі висловлюються й пропозиції щодо розширення предмета адміністративної юрисдикції. Деякі автори вважають, що «публічно-правовий судовий спір може означати тільки справу адміністративної юрисдикції», і роблять висновок, що адміністративним судам повинні бути підсудні усі публічно-правові спори [15].

Однак не усі публічно-правові спори можуть розглядати адміністративні суди. Принаймні одним із учасників публічно-правового спору повинен бути суб’єкт владних повноважень (пункт 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства). За відсутності суб’єкта владних повноважень такий спір не віднесено до юрисдикції адміністративних судів, хоч він і може мати окремі публічно-правові риси (наприклад, правовий спір між студентом-бюджетником і адміністрацією державного навчального закладу, правовий спір щодо якості наданих послуг у комунальному медичному закладі тощо). Але виборчі спори розглядають адміністративні суди, навіть якщо серед учасників цих спорів нема суб’єкта владних повноважень, адже усі виборчі спори Кодексом адміністративного судочинства прямо віднесено до юрисдикції адміністративних судів (хоча це скоріше виняток, ніж правило). А крім того, у частині другій статті 17 Кодексу наведено категорії публічно-правових справ (спорів), які не можуть розглядати адміністративні суди, оскільки вони віднесені до юрисдикції інших судів. Це, зокрема, справи, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду; справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; справи про накладення адміністративних стягнень, які належить вирішувати за правилами Кодексу про адміністративні правопорушення.

Уже тепер ми можемо спостерігати, що потреби адміністративного судочинства активізували наукові пошуки і дискусії. Запровадження спеціалізованої адміністративної юстиції дає сильний поштовх для розвитку адміністративного права, водночас судова практика повинна справити суттєвий вплив на такий розвиток. Сподіваємося, що невдовзі вдасться подолати розірваність між теорією і практикою в сфері адміністративного права та адміністративної юстиції, зробити теоретичні розробки більш прикладними, а практичні кроки – теоретично обґрунтованими. Водночас хотілося б застерегти від переорієнтації адміністративної юстиції на захист інтересів держави, від необґрунтованого обмеження юрисдикції адміністративних судів та спотвореного тлумачення норм Кодексу адміністративного судочинства, аби не скомпрометувати саму ідею адміністративної юстиції в очах громадян.

Використані матеріали

1. Постанова Верховної Ради України «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні» від 28 квітня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №30. – Ст. 426.

2. Указ Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» від 22 липня 1998 року // Офіційний вісник України. – 1999. – №21. – Ст. 32.

3. Указ Президента України «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів» від 16 листопада 2004 року // Урядовий кур‘єр. – 2004. – 24 листопада. – №224.

4. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Кресс проти Франції» від 7 червня 2001 року (Judgment of The European Court of Human Rights: Kress v. France, 7 June 2001, Published in Reports of Judgments and Decisions 2001-VI).

5. Самсін І. Побудова української моделі адміністративного судочинства: теоретико-практичні проблеми // Право України. – 2006. – №10. - С. 7.

6. Самсін І. Вказ. праця. - С. 4.

7. Авер‘янов В., Лук‘янець Д., Педько Ю. Кодекс адміністративного судочинства України: необхідність і шляхи усунення концептуально-понятійних вад // Право України. – 2006. - №3. – С. 10-11.

8. Самсін І. Вказ. праця. - С. 4.

9. Авер‘янов В., Лук‘янець Д., Педько Ю. Вказ. праця. – С. 8.

10. Авер‘янов В. Чиї права захищає адміністративний кодекс? – Урядовий кур‘єр. – 2006. – №46. – С. 6.

11. Константий О. Суб’єктивні публічні права як об’єкт забезпечення адміністративним судочинством // Право України. – 2006. - №8. – С. 96-99.

12. Авер‘янов В., Лук‘янець Д., Педько Ю. Вказ. праця. – С. 10.

13. Шмідт Г. Співвідношення та взаємозв’язок управління, адміністративного права та адміністративно-правового захисту // Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України / Автори-упорядники І.Б.Коліушко, Р.О.Куйбіда. – К.: Факт, 2003. - С. 525-526.

14. Проект Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу адміністративного судочинства України та Господарського процесуального кодексу України щодо розмежування компетенції адміністративних та господарських судів», внесений народними депутатами Р.Богатирьовою, Д.Притикою, В.Хомутинніком, № 2146 від 12 вересня 2006 року // http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=27992.

15. Самсін І. Вказ. праця. - С. 4.