exit
search
14 березня 2018

Коли треба притягувати суддю до кримінальної відповідальності за "неправосудне" судове рішення?

12 березня директор з наукового розвитку ЦППР Микола Хавронюк на своїй сторінці у Facebook поставив наступне запитання до знавців: як змінити редакцію статті 375 Кримінального Кодексу?

Уважно вивчивши аргументи кожного у коментарях, і, прочитавши свіжу статтю Оксани Калужної та Лідії Палюх,  Микола Хавронюк зробив наступні висновки.

1. Статтю 375 із КК виключати не можна – хоча б з огляду на положення процесуальних кодексів щодо такої виключної обставини здійснення кримінального провадження, як встановлення вини судді у вчиненні злочину, зокрема і такого, внаслідок якого було ухвалено судове рішення (див., зокрема, ст. 459 КПК). Будемо відвертими: судді можуть умисно виносити і фактично виносять судові рішення, які за своєю суттю не є актами Правосуддя.

Але і в чинній редакції стаття 375 КК більше існувати не може. Хоча проблема протистояння суддів і прокурорів може майже зникнути після того, як почне свою діяльність ДБР, а прокуратура остаточно втратить повноваження щодо досудового розслідування.

2. Статтю 375 КК слід удосконалювати з урахуванням положень статей 368, 371 КК, які передбачають відповідальність за схожі злочини, суб’єктом яких також може бути і суддя.

Так, якщо суддя прийняв пропозицію, обіцянку неправомірної вигоди або одержав таку вигоду, або просив її за винесення певного судового рішення, то його дії власне охоплюються частиною 3 або 4 статті 368 КК. Оскільки ці його дії вчинюються з корисливих мотивів, то ознаки «вчинені з корисливих мотивів, в інших особистих інтересах» у ч. 2 ст. 375 КК є зайвими.

Якщо ж суддя виніс [неправосудне] рішення про затримання, привід, домашній арешт чи тримання під вартою, то це таке саме [неправосудне] судове рішення, як і судове рішення з іншого приводу. Тому в окремій статті 371 КК його передбачати немає потреби (нагадаю, що ця норма залишилась у КК майже незмінною ще з часів дії старого закону, коли рішення про затримання, привід, домашній арешт чи тримання під вартою приймали слідчий чи прокурор).

3. Статтю 375 КК слід удосконалювати також з урахуванням положень процесуальних кодексів щодо вимог до судових рішень – щоб зрозуміти межі «неправосудності».

Спільним для усіх процесуальних кодексів знаменником для розуміння «неправосудності» судових рішень є вимога, згідно з якою судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим (ст. 370 КПК, ст. 263 ЦПК, ст. 236 ГПК, ст. 242 КАС і ст. 293 КпАП).

При цьому в чотирьох з цих кодексів містяться приблизно однакові визначення:

1) законним визнається рішення:

- «ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом» (ст. 370 КПК);

- «ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права» (ст. 263 ЦПК);

- «ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права» (ст. 236 ГПК, ст. 242 КАС);

2) обґрунтованим визнається рішення:

- «ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу» (ст. 370 КПК). При цьому стаття 94 КПК визначає: «Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили»;

- «ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні» (ст. 263 ЦПК);

- «ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи» (ст. 236 ГПК);

- «ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи» (ст. 242 КАС).

(Крім того, ЦПК, ГПК і КАС вимагають, щоб судове рішення ґрунтувалося на засадах верховенства права, а КПК – щоб воно було вмотивованим, тобто таким, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. Перше в контексті криміналізації представляється дещо неконкретним, а друге – недостатньо важливим).

Як бачимо, суттєвих розбіжностей в розумінні законного та обґрунтованого судового рішення в різних процесуальних законах немає. Суспільство при цьому не зацікавлене у винесенні суддями як незаконних або необґрунтованих, так і незаконних та необґрунтованих судових рішень.

Але ні слідчий, ні прокурор, яким надано повноваження порушувати кримінальні провадження за ст. 375 КК, відповідно до законодавства не наділені повноваженням оцінювати ті чи інші рішення під кутом зору їхньої законності чи обґрунтованості – це повноваження вищих судових інстанцій.

Причому:

- по-перше, деякі судові рішення є остаточними з моменту їх винесення і взагалі не можуть бути оскаржені;

- по-друге, наслідком оскарження в одних випадках може бути як лише зміна у чомусь помилкового судового рішення (наприклад, в кримінальному провадженні суд апеляційної інстанції може «дещо поправити» вирок суду першої інстанції, пом’якшивши призначене покарання або змінивши правову кваліфікацію тощо – див. ст. 408 КПК), так і його скасування (ст. 409 КПК). При цьому процесуальні кодекси досить чітко визначають зміст підстав для скасування судового рішення. Зокрема, у статтях 410–414 КПК визначено, що таке «неповнота судового розгляду», «невідповідність висновків суду фактичним обставинам», «істотні порушення вимог процесуального закону», «невідповідність призначеного покарання» тощо;

- по-третє, навіть скасування вироку чи іншого рішення ще не є свідченням умисного намагання судді «підіграти одній із сторін» або іншого суддівського зловживання. Може йтися про ігнорування суддею через завантаженість необхідності виклику і допиту тих чи інших свідків, або про недбалу оцінку ним доказів, або про недостатнє знання суддею правил кримінально-правової кваліфікації, – хоча зовні, з огляду на високі вимоги до статусу суддів і рішучість судді в процесі, все це може наштовхувати на думку про його злий умисел.

Тому перш ніж притягувати суддю до кримінальної відповідальності за завідомо неправосудне рішення, необхідно дочекатися, чи буде воно як таке розцінене апеляційною, а у встановлених законом випадках – і касаційною інстанціями. А ось чекати на рішення ЄСПЛ чи Конституційного суду потреби немає.

Найбільш складним для оцінки є поняття «завідомо». Як і багато інших термінів-понять у КК цей також є оціночним. І відповідна оцінка судового рішення як завідомо незаконного та/або необґрунтованого повинна враховувати, як і будь-яка оцінка доказів у кримінальному провадженні, сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Отже, якщо наявною є сукупність таких обставин:

- суддя відхиляв клопотання учасників судового провадження про допит певних осіб, дослідження доказів або вчинення інших процесуальних дій для підтвердження чи спростування обставин, з’ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення;

- висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду;

- суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки;

- за наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у судовому рішенні не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші;

- висновки суду, викладені у судовому рішенні, містять істотні суперечності;

- все вищезазначене вплинуло на вирішення питання про винуватість або невинуватість обвинуваченого, на правильність застосування закону про кримінальну відповідальність, на визначення міри покарання тощо;

- судове рішення ухвалено незаконним складом суду;

- судове провадження здійснено за відсутності обвинуваченого, крім дозволених законом випадків;

- судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь є обов’язковою;

- порушено правила підсудності;

- у матеріалах провадження відсутній журнал судового засідання або технічний носій інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції;

- в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які очевидно викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою;

- здійснене неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту, – і в результаті за наявності підстав для закриття судом провадження в кримінальній справі його не було закрито, або суд не застосував закон, який підлягає застосуванню, або, навпаки, застосував закон, який не підлягає застосуванню, то очевиднішою завідомість і бути не може.

Якщо з перелічених обставин наявною є лише одна або дві, то судове рішення складно назвати завідомо незаконним чи завідомо необґрунтованим.

4. Статтю 375 КК слід удосконалювати і з урахуванням положень Закону «Про судоустрій і статус суддів» щодо підстав дисциплінарної відповідальності судді – щоб провести межу між кримінальним та не кримінальним.

Згідно із Законом «Про судоустрій і статус суддів» дисциплінарна відповідальність судді має наставати у разі певних проявів недбалості (які нас наразі не цікавлять), а також у разі умисного:

- незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору (підп. «б» п. 1 ч. 1 ст. 106);

- порушення засад рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (підп. «г» п. 1 ч. 1 ст. 106);

- допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків (п. 4 ч. 1 ст. 106).

Принаймні два останніх з цих «дисциплінарних проступків» охоплюються поняттям умисного неправосудного (як незаконного та необґрунтованого) судового рішення в розумінні ст. 375 КК. Тому підп. «г» п. 1 ч. 1 ст. 106 і п. 4 ч. 1 ст. 106 Закону слід доповнити фразою «якщо таке правопорушення не містить складу кримінального правопорушення».

5. Врешті-решт у цій статті слід залишити необхідний мінімум криміналізації – як за предметом, так і за діянням та його наслідками, а у назві зробити акцент на головному. 
Обтяжуючі обставини мають враховувати фактичне юридичне значення різних видів судових рішень.

Слід також не забувати про можливість ситуацій, коли суддя виносить судове рішення в умовах крайньої необхідності або під дією фізичного чи психічного примусу. Ці ситуації враховані у статтях 39 і 40 КК, з яких випливає, що відповідні дії судді не є злочином. Тому спеціальної підстави звільнення судді від кримінальної відповідальності у зв’язку з втручанням в його діяльність не потрібно: якщо діяння згідно із законом не є злочином, то звільняти немає від чого. Водночас втручання в діяльність судді є злочином (ст. 376 КК).

З огляду на все вищезазначене Микола Хавронюк пропонує таку редакцію статей 375 і 371 КК.

Стаття 375. Спотворення суддею відправлення правосуддя

1. Ухвалення суддею завідомо незаконного або завідомо необґрунтованого судового рішення, яким порушено права чи свободи людини і громадянина, або фізичній чи юридичній особі або державі завдано великої майнової шкоди, – карається позбавленням волі на строк від двох до чотирьох років.

2. Те саме діяння, вчинене за попередньою змовою групою осіб, або ухвалення суддею завідомо незаконного або завідомо необґрунтованого вироку, яким особу засуджено за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину,- караються позбавленням волі на строк від чотирьох до семи років.

Примітка. 1. Незаконним або необґрунтованим судовим рішенням відповідно до цієї статті є таке рішення, яке у встановленому процесуальним законом порядку визнано судом апеляційної та/або касаційної інстанції, відповідно, незаконним та/або необґрунтованим і скасовано.

Стаття 371. Завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою

1. Завідомо незаконні затримання або привід, вчинені прокурором, службовою особою органу досудового розслідування або іншою уповноваженою на здійснення затримання службовою особою,–
караються позбавленням волі на строк до двох років.

2. Завідомо незаконне тримання під вартою, вчинене службовою особою місця попереднього ув’язнення,–
карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, –
караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.