exit
search
28 березня 2017

Розділ 3. Криміналізація корупції та правоохоронна діяльність

Розділ 3.

Криміналізація корупції та правоохоронна діяльність

Система запобігання корупції включає правила антикорупційної поведінки, засоби контролю та інші засоби, за допомогою яких забезпечується дотримання цих правил, передбачає можливість зміни зазначених правил, якщо цього вимагають результати антикорупційної експертизи, тощо.

На жаль, незважаючи на усе це, непоодинокими залишаються випадки грубого порушення антикорупційних правил. А тому необхідними залишаються криміналізація корупції, тобто встановлення кримінальної відповідальності за корупційні правопорушення і правопорушення, пов’язані з корупцією, та протидія їм за допомогою правоохоронної діяльності.

При цьому не варто винаходити «колесо»: у відомих міжнародних антикорупційних конвенціях, інших міжнародно-правових стандартах передбачено, які саме діяння слід визначити як корупційні правопорушення, які саме суб’єкти мають нести за них відповідальність, які санкції за них та інші заходи кримінально-правового характеру мають бути встановлені, в яких випадках та за яких умов можуть виникати підстави для застосування кримінально-правового компромісу тощо; визначено також умови, за яких відповідні заходи можуть бути вжиті до юридичних осіб, причетних до корупційної діяльності.

Не можна сподіватися на ефективність застосування до винних осіб положень кримінального законодавства без створення спеціалізованих правоохоронних органів, які були б наділені комплексом належних повноважень. Це також передбачено міжнародними антикорупційними конвенціями, іншими міжнародно-правовими стандартами.

У 2015–2016 рр. створено кілька таких органів – Національне антикорупційне бюро України (НАБ)[1] і Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) – на правах самостійного структурного підрозділу в структурі Генеральної прокуратури[2], а також Державне бюро розслідувань (ДБР)[3] і Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК)[4]. Їх наділено широкими повноваженнями, необхідними для протидії корупції. В перспективі мають бути створені ще й спеціальні підрозділи (відділи) кримінальної поліції, які будуть розслідувати корупційні правопорушення згідно із визначеною КПК підслідністю.

Наскільки ефективно здійснюється правоохоронна діяльність у сфері протидії корупції, неможливо виміряти і з’ясувати без детальних статистичних даних. Саме тому ст. 20 Закону «Про запобігання корупції» передбачено, що у національній доповіді щодо реалізації засад антикорупційної політики мають відображатися статистичні дані про результати діяльності спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції з обов’язковим зазначенням 20-ти видів різних даних щодо кількості злочинів, заведених проваджень тощо, а також стану виконання міжнародно-правових зобов’язань у сфері запобігання і протидії корупції, впливу здійснюваних заходів на рівень корупції на основі статистичних даних та результатів соціологічних досліджень, відповідні висновки та рекомендації.

Лише на основі цих даних можна говорити про успіхи чи провали у справі протидії корупції.

3.1. Криміналізація корупції відповідно до міжнародних стандартів

Включення до кримінального закону злочинів, передбачених Конвенцією ООН проти корупції, Кримінальною конвенцією РЄ про боротьбу з корупцією

та іншими міжнародними антикорупційними документами

Станом на 1 березня 2017 р. Кримінальний кодекс України (далі – КК) передбачає відповідальність за такі злочини, передбачені міжнародними антикорупційними актами (див. Табл. 1):

- Конвенція ООН проти корупції (Конвенція ООН-1);

- Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності (Конвенція ООН-2);

- Кримінальна конвенція Ради Європи про боротьбу з корупцією (Конвенція РЄ-1);

- Додатковий протокол до Кримінальної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією (Протокол);

- Конвенція Ради Європи про боротьбу з маніпуляцією результатами спортивних змагань (Конвенція РЄ-2);

Таблиця 1. Стан імплементації у КК положень

антикорупційних конвенцій щодо встановлення

кримінальної відповідальності

 

Статті КК

Відповідні їм статті конвенцій

Стаття 210. Нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням

 

Стаття 17 Конвенції ООН-1

Стаття 191. Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем

 

 

Ст. 17 Конвенції ООН-1

Ст. 22 (у приватному секторі – ф.)[1] Конвенції ООН-1

Стаття 262. Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом зловживанням службовим становищем

Стаття 308. Викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом зловживання службовим становищем

Стаття 312. Викрадення, привласнення, вимагання прекурсорів або заволодіння ними шляхом зловживання службовим становищем

Стаття 313. Викрадення, привласнення, вимагання обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, чи заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем

Стаття 357. Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом зловживання службовим становищем

Стаття 410. Викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем військового майна, заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем

Стаття 354. Підкуп працівника підприємства, установи чи організації

Стаття 21 Конвенції ООН-1

Статті 9, 19 Конвенції РЄ-1

Стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем

Стаття 19 (ф.) Конвенції ООН-1

Стаття 364-1. Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права

 

Стаття 365-2. Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги

Стаття 366-1. Декларування недостовірної інформації

Стаття 368. Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою

Статті 15, 16 Конвенції ООН-1

Ст. 8 (щодо окремих категорій посадовців – ф.) Конвенції ООН-2

Статті 3–6, 9–11, 19 Конвенції РЄ-1

Статті 4, 5, 6 Протоколу

Стаття 368-2. Незаконне збагачення

Стаття 20 (ф.) Конвенції ООН-1

Стаття 368-3. Підкуп службової особи юридичної особи приватного права

Стаття 21 (ф.) Конвенції ООН-1

Статті 7, 8, 19 Конвенції РЄ-1

Стаття 368-4. Підкуп особи, яка надає публічні послуги

Стаття 21 (ф.) Конвенції ООН-1

Статті 2, 3 Протоколу

Стаття 369. Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі

Статті 15, 16 Конвенції ООН-1

Ст. 8 (щодо окремих категорій посадовців – ф.) Конвенції ООН-2

Статті 2, 4–6, 9–11, 19 Конвенції РЄ-1

Статті 4, 5, 6 Протоколу

Стаття 369-2. Зловживання впливом

Стаття 18 (ф.) Конвенції ООН-1

Ст. 8 Конвенції ООН-2

Статті 12, 19 Конвенції РЄ-1

Стаття 369-3. Протиправний вплив на результати офіційних спортивних змагань

Стаття 15 Конвенції РЄ-2

Стаття 209. Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом

 

Стаття 23 Конвенції ООН-1

Статті 13, 19 Конвенції РЄ-1

Стаття 16 Конвенції РЄ-2

Стаття 306. Використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів

Стаття 388. Незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації (зокрема, приховування майна, на яке накладено арешт або яке підлягає конфіскації за рішенням суду, що набрало законної сили, або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт, із заставленим майном або майном, яке описано, чи порушення обмеження (обтяження) права користуватися таким майном, здійснене особою, якій це майно ввірено, здійснення представником банку або іншої фінансової установи банківських операцій з коштами, на які накладено арешт)

 

 

Стаття 24 (ф.) Конвенції ООН-1

Стаття 343. Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, працівника державної виконавчої служби

 

 

Стаття 25 Конвенції ООН-1

Стаття 345. Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу

Стаття 347. Умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу

Стаття 348. Посягання на життя працівника правоохоронного органу

Стаття 377. Погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного

Стаття 378. Умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного

Стаття 379. Посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя

Стаття 373. Примушування давати показання

Стаття 386. Перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку

Стаття 14. Готування до злочину

Стаття 27 Конвенції ООН-1

Статті 15, 19 Конвенції РЄ-1

Стаття 17 Конвенції РЄ-2

Стаття 15. Замах на злочин

Стаття 29. Кримінальна відповідальність співучасників

Статті 96-3–96-11. Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб

Стаття 26 Конвенції ООН

Стаття 10 Конвенції ООН-2

Стаття 18 Конвенції РЄ-1

Стаття 18 Конвенції РЄ-2

Стаття 49. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності

Стаття 29 Конвенції ООН-1

 


[1] Позначка (ф.) означає, що відповідно до конвенції визнання того чи іншого діяння є факультативним: на відміну від інших випадків, коли конвенції містять імператив «Держава­учасниця вживає законодавчих заходів для визнання злочином...», в цих випадках застосовується словосполучення «Держава­учасниця розглядає можливість вжиття...».

 

Із Табл. 1 випливає таке:

1. До КК включено майже всі злочини, передбачені антикорупційними конвенціями, і навіть ті, які прямо ними не передбачені – зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права (ст. 364-1) і зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги (ст. 365-2).

Ці дві статті у КК можна визнати зайвими: у разі їх відсутності згадані в них особи могли б нести відповідальність за зловживання повноваженнями за ст. 364 КК, а їхню незначну відмінність у статусі від службових осіб, визначених у пунктах 1 і 2 примітки до цієї статті, можна було б враховувати при застосуванні санкцій ст. 364 КК, які передбачають альтернативні покарання з вельми широкими межами.

2. Український законодавець проігнорував вимоги ст. 14 Конвенції РЄ-1 («Фінансові злочини»), згідно з якими він повинен був встановити у національному законодавстві кримінальну та/або адміністративну відповідальність за умисні дії чи бездіяльність, вчинені з метою вчинення, приховування чи маскування корупційних злочинів і які полягають у:

a) виписуванні чи використанні рахунку або будь-якого іншого облікового документа чи запису, що містить недостовірну чи неповну інформацію;

b) незаконному не оформленні запису про сплату.

Як випливає з вимог Конвенції, вчинення фінансових злочинів може бути тільки умисним, а склад злочину може набувати двох форм: 

перша – співвідноситься з прямо вираженою дією, тобто виписуванням або використанням рахунків або інших видів облікових документів або записів, що містять недостовірну або неповну інформацію. Така шахрайська поведінка явно спрямована на введення в оману якоїсь особи (наприклад, аудитора) щодо автентичності і вірогідності інформації, що там міститься, з метою приховання правопорушення, пов’язаного з корупцією;

друга – пов’язана з відмовою від дії, тобто невнесенням запису про платіж у поєднанні з такою конкретною кваліфікуючою ознакою діяння, як «незаконність». Остання вказує, що відмова від дії має бути караною тільки якщо відповідні особи (наприклад, бухгалтери компанії) зобов’язані вести запис платежів за законом (див. Пояснювальну записку до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією. – П. 73).

У ч. 3 ст. 12 Конвенції ООН-1 у цьому ж контексті згадується про відповідні умисні діяння, які полягають у: 

a) створенні неофіційної звітності; 

b) проведенні не облікованих або неправильно зареєстрованих операцій; 

c) веденні обліку неіснуючих витрат; 

d) відображенні зобов’язань, об’єкт яких неправильно ідентифікований; 

e) використанні підроблених документів; та 

f) знищенні бухгалтерської документації раніше строків, передбачених законодавством.

У КК передбачено відповідальність зокрема за: 

- підроблення документів, збут чи використання підроблених документів (ст. 358); 

- складання, видачу службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, підроблення офіційних документів (ст. 366);

- умисне пошкодження або знищення керівником або іншою службовою особою банку бази даних про вкладників або вчинення дій, що унеможливлюють ідентифікацію вкладника за інформацією, наявною у базі даних про вкладників, або вчинення дій, наслідком яких є незаконне збільшення суми витрат Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, пов’язаних з виведенням банку з ринку, або унеможливлюють початок здійснення виплат коштів вкладникам неплатоспроможного банку відповідно до Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (ч. 4 ст. 220-1);

- внесення змін до документів чи реєстрів бухгалтерського обліку або внесення у звітність фінансової установи завідомо неповних або недостовірних відомостей про угоди, зобов’язання, майно установи чи про фінансовий стан установи, або підтвердження такої інформації, надання такої інформації Національному банку, опублікування чи розкриття такої інформації в порядку, визначеному законодавством, – з метою приховування ознак банкрутства чи стійкої фінансової неспроможності або підстав для обов’язкового відкликання (анулювання) у фінансової установи ліцензії або визнання її неплатоспроможною (ст. 220­2).

Відповідальність за деякі із зазначених конвенційних діянь передбачена також у КУпАП, зокрема за:

- приховування в обліку валютних та інших доходів, непродуктивних витрат і збитків, відсутність бухгалтерського обліку або ведення його з порушенням установленого порядку, внесення неправдивих даних до фінансової звітності, неподання фінансової звітності, несвоєчасне або неякісне проведення інвентаризацій грошових коштів і матеріальних цінностей, несвоєчасне подання на розгляд, погодження або затвердження річного фінансового плану підприємства державного сектору економіки та звіту про його виконання, перешкоджання працівникам органу державного фінансового контролю у проведенні ревізій та перевірок, невжиття заходів по відшкодуванню з винних осіб збитків від недостач, розтрат, крадіжок і безгосподарності (ст. 164-2);

- подання недостовірної звітності щодо використання страхових коштів (ст. 165-5);

- подання недостовірної (неповної) звітності у банківській сфері (ст. 166-5);

- відсутність бухгалтерського обліку або ведення його з порушенням установленого порядку (ч. 3 ст. 166-6);

- включення недостовірних даних до бюджетних запитів, що призвело до затвердження необґрунтованих бюджетних призначень або необґрунтованих бюджетних асигнувань; здійснення платежів за рахунок бюджетних коштів без реєстрації бюджетних зобов’язань, за відсутності підтвердних документів чи при включенні до платіжних документів недостовірної інформації (ст. 164-12);

- не оприлюднення або порушення порядку оприлюднення інформації щодо закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти відповідно до вимог законодавства, неподання в установленому порядку звіту про результати здійснення процедури закупівлі товарів, робіт і послуг, відображення недостовірних відомостей у звіті про результати здійснення зазначеної процедури (ст. 164­14).

На жаль, ці та інші положення КУпАП є громіздкими й недостатньо упорядкованими. 

Як зазначено вище, ст. 14 Конвенції РЄ-1 дозволяє зробити вибір між санкціями кримінальними й адміністративними. Крім того, вона не вимагає, щоб були встановлені особливі склади бухгалтерських правопорушень, пов’язаних з корупцією, тому що в цій царині цілком достатньо загальних бухгалтерських правопорушень, і не вимагає вирішувати це питання в межах певної галузі права (податкового, адміністративного або кримінального) (див. Пояснювальну записку до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією – пункти 72, 74).

Отже, згадані вище конвенційні вимоги виконано хоча й дещо неточно, але майже повно.

3. Крім того, Україною враховано Рекомендації ПАРЄ 1516 (2001) «Європейські стандарти у сфері фінансування політичних партій» («У випадку порушення законодавства політичні партії мають піддаватися зрозумілим санкціям.... Коли встановлена індивідуальна відповідальність, санкції мають передбачати анулювання мандату або тимчасове позбавлення права займати певну посаду»), а також рекомендації, надані в Оціночному звіті GRECO «Прозорість фінансування партій», 3-й раунд оцінювання (2011): «... щоб (і) всі порушення... правил фінансування політичних партій та виборчих кампаній були чітко визначеними і каралися ефективними, пропорційними та запобіжними санкціями; (іі) представники партій і кандидати несли персональну відповідальність за порушення правил фінансування партій та виборчих кампаній; та (ііі) строки давності за цими правопорушеннями були б достатньо довгими, аби дозволити компетентним органам ефективно наглядати за фінансуванням політичних партій».

У ст. 159-1 КК передбачено кримінальну відповідальність за порушення порядку фінансування політичної партії, передвиборчої агітації, агітації з всеукраїнського або місцевого референдуму.

4. Згідно із Законом від 14 жовтня 2014 р. КК доповнено статтею 366-1 («Декларування недостовірної інформації»). Крім того, у ст. 172-6 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за декларування недостовірної інформації і за несвоєчасне подання декларації.

Конвенціями не передбачено кримінальну відповідальність ні за декларування недостовірної інформації, ні за неподання декларації.

У ч. 5 ст. 8 Конвенції ООН-1 лише зазначено, що кожна Держава-учасниця прагне, у належних випадках і згідно з основоположними принципами свого внутрішнього права, запроваджувати заходи й системи, які зобов’язують державних посадових осіб надавати відповідним органам декларації, inter alia, про позаслужбову діяльність, заняття, інвестиції, активи та про суттєві дарунки або прибутки, у зв’язку з якими може виникнути конфлікт інтересів стосовно їхніх функцій як державних посадових осіб.

Проте, встановлення кримінальної та адміністративної відповідальності за вказані діяння не суперечить Конвенції і є додатковим заходом забезпечення дієвості запровадженої системи декларування.

Водночас, невідворотність кримінальної відповідальності за це діяння, а отже, і сама його криміналізація, викликає сумніви. Така відповідальність практично не може настати з таких причин: 1) встановити неправдивість відомостей в декларації повинне НАЗК в результаті повної перевірки, яка проводиться виключно за визначеною НАЗК процедурою (ч. 3 ст. 48, ст. 50 Закону «Про запобігання корупції»); 2) порушення кримінального провадження без висновку НАЗК є порушенням процедури (ч. 3 ст. 12 Закону), яке може бути оскаржене – аж до ЄСПЛ; 3) злочин, передбачений ст. 366-1 КК, є злочином невеликої тяжкості (див. ст. 12 КК); 4) у разі вчинення особою злочину невеликої тяжкості, крім корупційних злочинів, суд зобов’язаний її звільнити від кримінальної відповідальності із закриттям кримінального провадження, якщо вона щиро покаялась, активно сприяла розкриттю злочину і усунула заподіяну шкоду (у випадку із розглядуваним злочином це означає, що особа визнала свою вину і виправила декларацію – див. ст. 45 КК); 5) злочин, передбачений ст. 366-1 КК, не є корупційним злочином (див. примітку до ст. 45 КК).

Для виправлення цієї ситуації статтю 366-1 КК слід згадати у примітці до ст. 45 КК або за передбачений нею злочин підвищити покарання у виді позбавлення волі, скажімо, на строк до 3 років. За такої умови цей злочин буде визнано злочином середньої тяжкості.

5. Окремою юридичною проблемою є правильне визначення часу, з якого настає кримінальна відповідальність за діяння, передбачене ст. 366-1 КК.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 КК, закони про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом (тобто після 1 вересня 2001 р.), включаються до нього після набрання ними чинності. Закон від 14 жовтня 2014 р., яким КК доповнено статтею 366-1, набрав чинності з 26 жовтня 2014 р., але в дію його введено лише з 26 квітня 2015 р.

Створену законодавцем колізію слід вирішувати на користь особи, яка притягуватиметься до відповідальності, і не поширювати чинність цієї статті на діяння, вчинені в період до 26 квітня 2015 р.

Крім того, у ст. 366-1 КК йдеться про «подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом «Про запобігання корупції», або умисне неподання суб’єктом декларування зазначеної декларації».

Проте, Законом «Про запобігання корупції» передбачено подання двох видів декларацій: 1) згідно із ч. 1 ст. 45 особи, зазначені у пункті 1, підпункті "а" пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, зобов’язані подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 2) згідно з п. 2 Розділу ХІІІ «Прикінцеві положення» до початку роботи системи подання та оприлюднення відповідно до цього Закону декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, суб’єкти декларування подають декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру в порядку, встановленому Законом «Про засади запобігання і протидії корупції».

Водночас, у Примітці до ст. 366-1 КК до суб’єктів декларування віднесено тільки осіб, які зобов’язані подавати перший із зазначених видів декларацій. Початок їх подання: для службових осіб, які на день початку роботи зазначеної системи займали згідно зі статтею 50 Закону відповідальне та особливо відповідальне становище, – 1 вересня 2016 р. (завершення – 31 жовтня 2016 р.); для всіх інших суб’єктів декларування – 1 січня 2017 р. (завершення – 1 квітня 2017 р.).

Таким чином, фактично кримінальна відповідальність за ст. 366-1 КК може настати лише у разі, якщо особа вчинила:

- подання недостовірної інформації – не раніше 8 вересня 2016 р. (враховуючи той факт, що закон надає їй право протягом семи днів подати виправлену декларацію – ч. 4 ст. 45 Закону);

- умисне неподання декларації – не раніше 10 листопада 2016 р. (враховуючи той факт, що закон вимагає від НАЗК письмово нагадати суб’єкту декларування про його обов’язок подати декларацію і він повинен протягом 10 днів з дня отримання такого повідомлення подати декларацію – ч. 3 ст. 49 Закону).

* * *

Законами №1022-VIII від 15 березня 2016 р. і №1774-VIII від 6 грудня 2016 р. до ст. 366-1 КК внесені зміни, згідно з якими: «Відповідальність за цією статтею за подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації стосовно майна або іншого об’єкта декларування, що має вартість, настає у випадку, якщо такі відомості відрізняються від достовірних на суму понад 250 мінімальних заробітних плат»; слова «мінімальних заробітних плат»[6] замінені словами «прожиткових мінімумів для працездатних осіб»[7]. Ці закони набрали чинності, відповідно, 18 березня 2016 р. і 1 січня 2017 р.

Очевидно, мається на увазі, що вартість обраховується станом на день подання декларації (якщо вона виправлялась, то виправленої декларації).

З цього, з урахуванням положень частин 2 і 3 ст. 4, частин 1 і 3 ст. 5 КК, випливає, відповідно, таке:

1) якщо відомості відрізняються від достовірних на суму 250 мінімальних заробітних плат або менше, то відповідальність за подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації, коли б воно не було вчинене, настати не може;

2) якщо відомості відрізняються від достовірних на суму понад 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, але менше 250 мінімальних заробітних плат, то відповідальність за подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації не може настати до 1 січня 2017 р., тобто до дня набрання чинності законом, що погіршує становище особи.

6. Ще однією проблемою є невиконання Україною рекомендації ОЕСР щодо удосконалення кримінальної відповідальності юридичних осіб за корупційні злочини (2.1.–2.2.) в частині збільшення строків давності притягнення до відповідальності за всі корупційні злочини до 5 років одночасно із призупиненням відліку строку на час, коли особа користується імунітетом від кримінального переслідування.

Відповідність елементів складів злочинів міжнародним стандартам (об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона, суб’єкт)

Що стосується відповідності міжнародним стандартам елементів складів злочинів, наведених вище в Табл. 1, то протягом останніх років, в результаті багаторазового внесення змін до КК, усі ці склади злочинів у цілому вдалося привести у таку відповідність, зокрема стосовно об’єктивної сторони, суб’єктивної сторони і суб’єкта.

Проте, певна не відповідність залишається в таких випадках.

1. Український законодавець визначив такий перелік корупційних злочинів (Примітка до ст. 45 КК): «Корупційними злочинами відповідно до цього Кодексу вважаються злочини, передбачені статтями 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410, у випадку їх вчинення шляхом зловживання службовим становищем, а також злочини, передбачені статтями 210, 354, 364, 364-1, 365-2, 368-369-2 цього Кодексу».

Вада цього переліку полягає у його суперечності поняттям корупції і корупційного правопорушення, як вони визначені у ст. 1 Закону «Про запобігання корупції».

Таблиця 2. Діяння, які можуть бути визнанікорупційними правопорушеннями

 

Об’єктивна сторона діяння

         Суб’єктивна сторона діяння

Суб’єкт

1

Використання наданих особі службових повноважень чи пов’язаних із ними можливостей

Прямий умисел, мета – одержати неправомірну вигоду

Особа, зазначена у ст. 3 Закону «Про запобігання корупції»

2

Прийняття неправомірної вигоди чи прийняття обіцянки/про­позиції такої вигоди для себе чи інших осіб

Прямий умисел

Особа, зазначена у ст. 3 Закону «Про запобігання корупції»

3

Обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у ст. 3 Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам

Прямий умисел, мета – схилити цю особу до протиправного вико­ристання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних із цим можливостей

Будь-яка осудна особа, яка досягла 16-річного віку 

Як випливає зі ст. 1 Закону «Про запобігання корупції», невід’ємними ознаками корупції є, з одного боку: використання службових повноважень та відповідних можливостей як форма діяння; неправомірна вигода як його предмет, засіб або мета,– а з іншого: обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди як форма діяння; використання службових повноважень та відповідних можливостей як його мета.

Отже, виходячи з поняття корупційного правопорушення (ст. 1 Закону «Про запобігання корупції»):

1) корупційними, крім визначених статтями 364, 364­1, 365­2, 368, 368­3, 368­4, 369, 369­2 і 369­3 КК, треба було б визначити і діяння, передбачені багатьма іншими статтями КК, де службова особа є спеціальним суб’єктом простого чи кваліфікованого складу (близько 100 статей), – якщо їх вчинено з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи третіх осіб.

Той факт, що ці діяння не визнані корупційними злочинами, означає, що їх вчинення не потягне за собою для винних осіб спеціальних правових наслідків. У цьому зв’язку слід нагадати, що у разі вчинення корупційних злочинів настають такі спеціальні правові наслідки, зокрема:

- відповідні особи не можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності або від покарання тощо (див. статті 45, 46, 47 і 48, ч. 1 ст. 69, ч. 4 ст. 74, ч. 1 ст. 75, ч. 1 ст. 79, п. 1 і 2 ч. 3 ст. 81, п. 1 і 2 ч. 4 ст. 82, ч. 4 ст. 86, ч. 3 ст. 87, ст. 89 і ст. 91 КК);

- уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності НАБ, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності (п. 3 ч. 1 ст. 208 КПК);

- відомості про цих осіб вносяться до ЄДРОКП і оприлюднюються (ст. 59 Закону «Про запобігання корупції»);

- ці особи не можуть бути призначені на певні посади; вони відсторонюються від виконання службових повноважень (статті 61, 64, 65 Закону «Про запобігання корупції», ч. 6 ст. 72 Закону «Про державну службу») або їхні повноваження вважаються достроково припиненими з дня набрання законної сили рішенням суду про притягнення до відповідальності за правопорушення, пов’язане з корупцією, яким накладено стягнення у виді позбавлення права займати посади або займатися діяльністю, що пов’язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування (п. 3-1 ч. 1 ст. 79 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»). Відповідну особу не можна призначити членом ВККС (ч. 24 ст. 95 Закону «Про судоустрій і статус суддів»);

- майно (грошові кошти або інше майно, а також доходи від них) засудженого за вчинення корупційного злочину, легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, його пов’язаної особи конфіскується, якщо в суді не підтверджено законність підстав набуття прав на таке майно (п. 6-1 ч. 9 ст. 100 КПК); майно, одержане внаслідок вчинення корупційного правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації (статті 96­1–96­2 КК);

- щодо юридичних осіб застосовуються заходи, передбачені статтями 96­3–96­11 КК;

- невжиття передбачених законом заходів посадовою чи службовою особою органу державної влади, посадовою особою місцевого самоврядування, юридичної особи, їх структурних підрозділів в разі виявлення корупційного правопорушення тягне за собою накладення відповідальності, передбаченої ст. 172­9 КУпАП;

- особа підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності, якщо суд не позбавив її права обіймати певні посади, пов’язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, або прирівняні до них (ч. 2 ст. 65 Закону «Про запобігання корупції»). Хоча Закон в цій частині є імперативним, він може передбачати інше дисциплінарне стягнення, крім звільнення зі служби чи з посади. НАЗК уповноважене ініціювати вжиття заходів щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності осіб, винних у вчиненні таких правопорушень (п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону «Про запобігання корупції»);

- той факт, що суддю визнано судом винним у вчиненні корупційного правопорушення або правопорушення, пов’язаного з корупцією, може бути визнаний істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов’язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді (ч. 9 ст. 109 Закону «Про судоустрій і статус суддів»);

- звільнення з роботи в зв’язку із притягненням до відповідальності за умисне кримінальне правопорушення, вчинене з використанням свого посадового становища, у т.ч. корупційне, тягне за собою втрату права на спеціальну пенсію: прокурорів (ч. 12 ст. 86 Закону «Про прокуратуру»); військовослужбовців і деяких інших осіб та членів їх сімей (ч. 2 ст. 5 Закону «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»); працівників дипломатичної служби (ч. 5 ст. 40 Закону «Про дипломатичну службу»). У цих випадках пенсія призначається на загальних підставах, установлених Законом «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Очевидно, що в законах України усі ці наслідки слід уніфікувати з метою забезпечення принципу рівності перед законом;

2) як корупційні, навпаки, помилково визначені діяння, передбачені статтями 320 і 210 КК.

Так, у ст. 320 передбачено діяння, ставлення до якого може бути умисним, а ставлення до його наслідків – виключно необережним, тобто у цілому діяння є необережним (корупційне ж діяння не може бути необережним). Йдеться про порушення певних правил (правил посіву або вирощування снотворного маку чи конопель, правил виробництва, виготовлення, зберігання, обліку, відпуску, розподілу, торгівлі, перевезення, пересилання чи використання наркотичних засобів тощо), яке саме по собі не є корупційним діянням. Лише в ч. 2 ст. 320 КК згадується про порушення таких правил, якщо це призвело, зокрема, до заволодіння наркотичними засобами шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем. Проте, у цьому випадку наслідки у вигляді такого заволодіння не охоплюються умислом особи, винної в порушенні відповідних правил, – інакше вона має нести відповідальність за вказане заволодіння за статтями 308 або 312 КК як співучасник.

Що ж до ст. 210, то в ній передбачена відповідальність за використання службовою особою свого службового становища (поєднане із вчиненням таких діянь, як: нецільове використання бюджетних коштів; здійснення видатків бюджету без установлених бюджетних призначень; надання кредитів з бюджету без установлених бюджетних призначень; здійснення видатків бюджету з їх перевищенням; надання кредитів з бюджету з їх перевищенням, – у двох останніх випадках усупереч БК чи закону про Державний бюджет України на відповідний рік), але неправомірна вигода при цьому не згадана ні як предмет чи засіб, ні як мета.

Тому злочини, передбачені статтями 320 і 210 КК, не є корупційними злочинами у строгому смислі слова, і згадку про ці статті із примітки до ст. 45 КК слід виключити. У разі вчинення цих злочинів не повинні наставати зазначені вище спеціальні правові наслідки.

З іншого боку, абзац перший частини 2 ст. 210 КК варто доповнити словами «або з метою одержання неправомірної вигоди». За такої умови відповідне діяння можна було б визнати корупційним. Крім диференціації кримінальної відповідальності це покращило б узгодження ст. 210 КК зі ст. 17 Конвенції ООН-1, в якій йдеться, зокрема, про інше нецільове використання державною посадовою особою майна, коштів тощо, що знаходяться у віданні цієї державної посадової особи на підставі її службового становища з метою одержання вигоди для самої себе або іншої фізичної чи юридичної особи.

2. Стаття 364 КК передбачає відповідальність за зловживання владою або службовим становищем, ознаками об’єктивної сторони якого є діяння у формі «використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби» і наслідки у виді «завдання істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб», а ознаками суб’єктивної сторони – умисел і мета «одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи».

При цьому змінами, внесеними до Примітки до ст. 364 КК згідно із Законом №1261-VII від 13 травня 2014 р. її пункти 3 і 4 викладено в такій редакції:

«3. Істотною шкодою у статтях 364, 364-1 365, 365-2, 367 вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

4. Тяжкими наслідками у статтях 364–367 вважаються такі наслідки, які у двісті п’ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян».

До прийняття Закону від 13 травня 2014 р. після цифри «367» пункти 3 і 4 Примітки до ст. 364 КК містили слова «якщо вона полягає («якщо вони полягають») у завданні матеріальних збитків».

З цього випливає, що зловживання владою або службовим становищем наразі не може бути визнано злочином, якщо ним не завдано матеріальних збитків.

Між тим, ст. 19 Конвенції ООН-1 описує об’єктивну сторону зазначеного зловживання словами: «умисного зловживання службовими повноваженнями або службовим становищем, тобто здійснення будь-якої дії чи утримання від здійснення дій, що є порушенням законодавства, державною посадовою особою під час виконання своїх функцій з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи», тобто:

а) прямо вказує на можливість вчинення зловживання шляхом не лише дії, а й бездіяльності;

б) говорить про зловживання не лише владою або службовим становищем, а й службовими повноваженнями.

У визначенні корупції, даному в ст. 1 Закону «Про запобігання корупції», йдеться не лише про «використання особою наданих їй службових повноважень», а й «пов’язаних з ними можливостей», а у ст. 22 цього ж Закону – про заборону «використовувати свої службові повноваження або своє становище та пов’язані з цим можливості».

Виходячи із принципу законності, відповідно до якого злочинність діяння визначається тільки КК (ч. 3 ст. 3 КК), використання зазначених можливостей не може бути ознакою складу злочину. Тому, якщо службова особа, наприклад, одержала неправомірну вигоду за вчинення в інтересах того, хто її надав, будь-якої дії не з використанням службового становища, а з використанням пов’язаних з ним можливостей (скажімо, можливості керівника схилити не підпорядковану, не підконтрольну та не підзвітну йому службову особу державного підприємства до прийняття певного рішення), то під кутом зору Закону «Про запобігання корупції» ця особа вчиняє корупційне правопорушення, але під кутом зору КК – ні;

в) визначає зловживання як діяння, що суперечить закону, а не абстрактним «інтересам служби»;

г) пропонує визнавати злочином зазначене зловживання незалежно від того, чи спричинило воно наслідки у виді істотної шкоди (у цьому зв’язку слід нагадати, що істотна шкода (або загроза її заподіяння) відповідно до ст. 11 КК є обов’язковим наслідком будь-якого злочину, тобто її відсутність характеризує діяння як не-злочин.

Таблиця 3. Відмінності у криміналізації зловживання

Стаття

Діяння

Наслідки

Суб’єктивна сторона

Суб’єкт

Ст. 364 КК «Зловживання владою або службовим становищем»

Зловживання владою або службовим становищем, тобто використання влади чи службового становища всупереч інтересам служби

Істотна шкода охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб

Умисел, мета одержання будь-якої неправомірної вигоди для себе чи іншої фізичної або юридичної особи

Службова особа

Ст. 364-1 КК «Зловживання повноваженнями

...»

Зловживання повноваженнями, тобто використання своїх повноважень всупереч інтересам юридичної особи приватного права

Те саме

Умисел, мета одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб

Службова особа юридичної особи приватного права[1]

Ст. 365-2 КК «Зловживання повноваженнями ...»[2]

Зловживання своїми повноваженнями

[що саме це означає – не зазначено]

Те саме

Мета отримання[3] неправомірної вигоди [для кого – не зазначено]

[про умисний характер діяння – не зазначено]

Особа, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг

Ст. 19 Конвенції ООН-1 «Зловживання службовим становищем»

Зловживання службовими повноваженнями або службовим становищем, тобто здійснення будь-якої дії чи утримання від здійснення дій, що є порушенням законодавства, під час виконання своїх функцій

 

 

Умисел, мета одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи

Державна посадова особа

З огляду на зазначене статтю 364 КК слід викласти у такій редакції:

«Стаття 364. Зловживання владою, службовим становищем або службовими повноваженнями

1. Умисне зловживання владою, службовим становищем, службовими повноваженнями та/або пов’язаними з ними можливостями, тобто вчинення службовою особою під час виконання своїх функцій незаконної дії чи бездіяльності з метою одержання неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи,–

карається ...».

Пункти 3 і 4 Примітки до ст. 364 КК слід виключити. Якщо в результаті службового зловживання будуть заподіяні тяжкі наслідки, може мати місце сукупність злочинів – залежно від характеру наслідків.

Відповідні зміни слід внести до статей 364-1, 365, 365-2, 426 і 426-1 КК.

3. Згідно із Законом №1666-VІІІ від 6 жовтня 2016 р. до переліку осіб, які є суб’єктами злочину, передбаченого ст. 365-2 КК, було включено також державного реєстратора, суб’єкта державної реєстрації прав, державного виконавця, приватного виконавця.

По-перше, законодавець так захопився перераховуванням кола осіб, які підлягають кримінальній відповідальності за зловживання при наданні публічних послуг, що приватного виконавця у цьому переліку назвав двічі:

«Зловживання своїми повноваженнями... особою, яка... здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, у тому числі послуг... приватного виконавця... або... приватним виконавцем...».

По-друге, серед осіб, які прямо названі суб’єктами цього злочину у диспозиції ч. 1 ст. 365-2 КК, тобто віднесені не до службових осіб, а до осіб, які надають публічні послуги, є і службові особи. Це арбітражний керуючий (до набрання чинності Законом №3207-VI від 7 квітня 2011 р. визнавався службовою особою за ознакою виконання організаційно­розпорядчих та адміністративно-господарських обов’язків за спеціальним повноваженням, яке на нього покладалося рішенням (ухвалою) господарського суду), службова особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (вона також виконує адміністративно-господарські функції за спеціальним повноваженням) і державний виконавець (особа, що здійснює функції представника влади).

Таким чином, законодавець створив непотрібну конкуренцію між нормою про зловживання владою або службовими повноваженнями (ст. 364 КК), яка є загальною, та нормою про зловживання повноваженнями особами, які надають публічні функції (ст. 365-2 КК). Залишається лише сподіватися на те, що у відповідних випадках на практиці суди завжди будуть надавати перевагу останній, як спеціальній нормі.

З іншого боку, всупереч прямій вказівці Закону, третейський суддя не повинен визнаватися особою, що надає саме публічні послуги: він виконує свої обов’язки не за рахунок державного чи місцевого бюджету.

Цих помилок можна було б уникнути, взагалі виключивши з КК статті 364-1 і 365-2 і залишивши один загальний склад зловживання владою, службовим становищем або службовими повноваженнями (у ст. 364 КК).

4. Те саме стосується і статей 368-3 та 368-4 КК, які без потреби дублюють норми ст. 368 КК та створюють підстави для помилок у правозастосуванні. Адже якщо особа отримує (просить, вимагає тощо) неправомірну вигоду за вчинення нею певної дії чи її бездіяльність, то для криміналізації діяння правовий статус цієї особи не має принципового значення. Таке значення він має лише в контексті посилення покарання для певних осіб (державних посадових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище). Те саме стосується і ситуації надання неправомірної вигоди.

Таблиця 4. Відмінності в переліку осіб, які надають публічні послуги

 

Ч. 1 ст. 365-2 КК

Ч. 1 ст. 368-4 КК

Ч. 2 ст. 368-4 КК

Схоже

аудитор, нотаріус, оцінювач

аудитор, нотаріус, оцінювач

аудитор, нотаріус, оцінювач

інша особа, яка не є державним службовцем, посадовою особою місцевого самоврядування, але здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг

інша особа, яка не є державним службовцем, посадовою особою місцевого самоврядування, але провадить професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг

інша особа, яка провадить професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг

Відмінне

у т.ч. послуг експерта, арбітражного керуючого, приватного виконавця, незалежного посередника, члена трудового арбітражу, третейського судді (під час виконання цих функцій)

у т.ч. послуг експерта, арбітражного керуючого, приватного виконавця, незалежного посередника, члена трудового арбітражу, третейського судді (під час виконання цих функцій)

експерт, третейський суддя, а також незалежний посередник чи арбітр під час розгляду колективних трудових спорів

приватний виконавець

 

приватний виконавець

державний реєстратор, суб’єкт державної реєстрації прав, державний виконавець

   

уповноважена особа або службова особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб[4]

   

Слід зазначити, що відповідні переліки у п. 3 примітки до ст. 232-1 і частинах 1 і 2 ст. 358 КК мають ще більші відмінності.

Якщо не виключати із КК статті 364-1 і 365-2, 368-3 і 368-4, як пропонується нами вище, то очевидно, що усі ці переліки треба уніфікувати і говорити про «особу, яка провадить професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг», а єдине для усіх відповідних статей КК визначення такої особи надати у примітці до ст. 365-1 КК.

5. Стаття 368-2 КК передбачає відповідальність за незаконне збагачення:

«1. Набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі -

караються позбавленням волі на строк до двох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, з конфіскацією майна.

2. Ті самі діяння, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне становище, -

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, з конфіскацією майна.

3. Діяння, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище, -

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, з конфіскацією майна.

Примітка. 1. Особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону «Про запобігання корупції».

2. Під активами у значному розмірі у цій статті розуміються грошові кошти або інше майно, а також доходи від них, якщо їх розмір (вартість) перевищує одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3. Під передачею активів у цій статті розуміється укладення будь-яких правочинів, на підставі яких виникає право власності або право користування на активи, а також надання іншій особі грошових коштів чи іншого майна для укладення таких правочинів».

Існують певні проблеми щодо застосування цієї статті.

Так, відповідно до ст. 20 Конвенції ООН-1, відповідальність має бути встановлена за умисне значне збільшення активів державної посадової особи, яке перевищує її законні доходи і які вона не може раціонально обґрунтувати, а не за «набуття у власність активів, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами».

Слова «законність підстав набуття яких не підтверджено доказами» наштовхують на думку, ніби сама особа, яку притягують до відповідальності, повинна подавати докази законності підстав набуття активів, що суперечить принципу презумпції невинуватості. Тому ці слова слід виключити.

Водночас пункт 2 Примітки до цієї статті слід викласти в такій редакції:

«Під активами у значному розмірі у цій статті розуміються грошові кошти або інше майно, а також доходи від них, якщо їхня вартість більше ніж на 25% (варіанти: на 20%, на 10%) перевищує вартість об’єктів декларування відповідно до останньої поданої особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, декларації».

Ці зміни варто запровадити відразу після першої хвилі загального електронного декларування, тобто після 1 квітня 2017 р.

6. Словосполучення «а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі» у ст. 368-2 КК також є невдалим.

По-перше, слова «а так само» в українській мові відіграють роль єднального, а не розділового сполучника, тобто ніби вказують на необхідність вчинення обох діянь – і «набуття», і «передачі».

По-друге, законодавче виділення цієї форми об’єктивної сторони взагалі суперечить ст. 20 Конвенції ООН-1 і є сумнівним. Адже якщо особа набула у власність певні активи, злочин вже є закінченим, і не має значення, як вона розпорядилася цими активами – залишила їх собі чи передала іншій особі.

По-третє, мову слід вести не про «набуття активів» і «передачу активів», а про набуття активів службовою особою, поєднане з їх привласненням чи передачею іншим особам; при цьому набуття активів службовою особою та їх передача відбуваються в один момент і не обов’язково фізично («через руки») цієї службової особи, але обов’язково за її згодою чи з її відома.

З урахуванням частої зміни редакції цієї статті, у т.ч. зміни її санкцій, при її застосуванні слід особливу увагу звертати на положення ст. 5 КК щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність.

7. Відповідно до ч. 1 ст. 357 карається заволодіння офіційними документами, штампами чи печатками шляхом зловживання особи своїм службовим становищем, а також здійснення таких самих дій відносно приватних документів, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах. Отже, не доведення наявності особистих інтересів службової особи виключає можливість її кримінальної відповідальності. Це може мати місце, наприклад, коли службова особа буде посилатися на неправильно зрозумілі нею інтереси служби.

Очевидно, що слова «вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах» слід виключити із ч. 1 ст. 357 КК, оскільки вони відображають вади її законодавчої конструкції.

Слід також вказати на те, що із запровадженням електронного документообігу та електронного підпису втрачає небезпеку діяння, яке полягає у заволодінні печатками, а тим більше – штампами.

Втрата таких печаток і штампів не здатна не лише спричинити порушення роботи підприємства, установи чи організації, а й взагалі істотно вплинути на їх діяльність, а тому не може розглядатися як обтяжуюча обставина (див. ч. 2 ст. 357 КК).

8. Вади законодавчої конструкції ст. 410 КК, а саме використання на початку речення у ч. 2 цієї статті слів «Ті самі дії, вчинені військовою службовою особою із зловживанням службовим становищем...» спричинили побудову незрозумілого складу злочину, відповідно до якого зазначена службова особа несе відповідальність не за заволодіння військовим майном шляхом зловживання своїм службовим становищем, а – нонсенс – за:

- викрадення військового майна із зловживанням службовим становищем;

- привласнення військового майна із зловживанням службовим становищем;

- вимагання військового майна із зловживанням службовим становищем;

- заволодіння ним шляхом шахрайства із зловживанням службовим становищем.

Крім того, із ч. 2 ст. 410 випливає, що за вчинення злочину повторно або за попередньою змовою групою осіб, або у разі заподіяння злочином істотної шкоди відповідальність несе тільки військова службова особа, але не інші суб’єкти.

Нарешті, у ст. 410 КК не враховано, що істотна шкода, відповідно до ст. 11 КК, є обов’язковою, сутнісною ознакою будь-якого злочину. Відтак, діяння, передбачене ч. 1 ст. 410, взагалі не може бути визнане злочином, оскільки воно – за конструкцією складу злочину – не завдає істотної шкоди.

9. Існує порушення логіки у нормі ч. 5 ст. 354, яка передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності за злочини, передбачені статтями 354, 368-3, ст. 368-4, ст. 369, 369-2 КК, особи, яка запропонувала, пообіцяла або надала неправомірну вигоду, якщо після пропозиції, обіцянки чи надання неправомірної вигоди вона – до отримання з інших джерел інформації про цей злочин органом, службова особа якого згідно із законом наділена правом повідомляти про підозру, – добровільно заявила про те, що сталося, такому органу та активно сприяла розкриттю злочину, вчиненого особою, яка одержала неправомірну вигоду або прийняла її пропозицію чи обіцянку.

Адже особа, яка пропонувала чи обіцяла надати неправомірну вигоду, очевидно, є ініціатором злочинних діянь, а тому у цих випадках йдеться про провокацію з її боку. Хоча особа, яка не є службовою особою, не є і суб’єктом злочину, передбаченого ст. 370 КК, однак її – як явного провокатора – не можна звільняти від кримінальної відповідальності.

Звільненню підлягає лише особа, яка надала неправомірну вигоду, якщо це було зроблено нею у відповідь на прохання або вимагання, але не за її ініціативою.

10. У частині 1 ст. 368-3 і частині 1 ст. 368-4 слова «або прохання її надати» є зайвими і внесені до цих норм помилково. Виходить, що особа (загальний суб’єкт) вчиняє діяння у таких формах:

а) пропонує службовій особі (чи аудитору тощо) неправомірну вигоду;

б) обіцяє неправомірну вигоду;

в) надає неправомірну вигоду;

г) просить (в кого?) надати (кому?) неправомірну вигоду.

Що ж до відповідної службової особи (аудитора тощо), то, навпаки, вона:

а) приймає пропозицію неправомірної вигоди;

б) приймає обіцянку неправомірної вигоди;

в) приймає власне неправомірну вигоду,–

але сама не просить надати їй неправомірну вигоду.

Тому слова «або прохання її надати» слід виключити із частини 1 ст. 368-3 і частини 1 ст. 368-4.

Водночас цими словами треба доповнити частину 3 ст. 368-3 і частину 3 ст. 368-4 після слів «чи третьої особи».

Також у частині 5 ст. 354 слова «чи надання» слід замінити словами «надання чи прохання надати».

11. У ч. 4 ст. 369 КК помилково вказано на таку обтяжуючу обставину, як вчинення злочину «організованою групою осіб чи її учасником».

Слова «осіб чи її учасником» є зайвими з двох причин:

1) у ч. 3 ст. 28 КК міститься визначення поняття «організованої групи», а не «організованої групи осіб»;

2) згідно із ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 30 КК, злочин визнається вчиненим організованою групою за певних, визначених законом, умов; учасники організованої групи підлягають кримінальній відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.

Із буквального тлумачення цієї кваліфікуючої ознаки випливає, ніби про вчинення злочину учасником організованої групи можна вести мову і тоді, коли він, пропонуючи, обіцяючи або надаючи неправомірну вигоду, діє самостійно, не в інтересах організованої групи, до якої належить, а, наприклад, в особистих інтересах. У такому разі неясно, в чому полягає підвищена небезпека його дій, яка зумовлює їх кваліфікацію за ч. 4 ст. 369 КК. Якщо ж злочин вчинено учасником організованої групи в її інтересах, то він має кваліфікуватись як такий, що вчинено організованою групою.

Таким чином, вчинення злочину організованою групою і означає, що його вчинено її учасниками. Якщо ж особа не усвідомлює, що вона вчинює злочин у складі організованої групи, то ця ознака не може бути їй інкримінована.

Тому вказівка на вчинення злочину учасником організованої групи потребує виключення з ч. 4 ст. 369 КК.

12. Наразі в Україні передбачена кримінальна відповідальність за провокацію підкупу (ст. 370 КК).

У цьому зв’язку важливо розрізняти між собою поняття «провокація» і «контрольоване вчинення» (до речі, вони стосуються не лише корупції, а й правопорушень, пов’язаних з наркотиками, сутенерством тощо).

Екс-Голова GRECO Драго Кос в своєму експертному висновку до проекту Закону «Про Національне бюро антикорупційних розслідувань України» (законопроект №5031, зареєстрований у ВР 29 липня 2009 р.) від 27 серпня 2009 р. зазначив: «протидія корупції неможлива, якщо відповідні органи не мають юридично чітких та зрозумілих повноважень». Він нагадав, що метод контрольованого вчинення є відомим в інших юридичних системах як «фіктивне» або «симульоване» хабарництво і дає чудові результати в протидії корупції, а також розглядається як доказ справжньої волі боротися проти корупції.

ЄСПЛ, з огляду на використання цього методу в багатьох країнах, підтвердив, що він не є порушенням ЄКПЛ, якщо виконуються такі умови:

- метод має бути передбачений в законі;

- він має бути відмежований від провокації (яка заборонена);

- повинні існувати запобіжники, у т.ч. у вигляді судового контролю тощо (див. серед інших рішення у справах Міліньєне проти Литви [Miliniene v. Lithuania], Раманаускас проти Литви [Ramanauskas v. Lithuania], Волохи проти України [Volokhy v. Ukraine])».

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії» від 9 червня 1998 р. з цього приводу вказано: «Потрібно... розмежовувати справи, у яких негласні агенти провокують виникнення злочинного наміру, якого до того не було, від тих, де підозрюваний вже мав намір вчинити злочин. У цій справі поліцейські лише виявили вже існуючий злочинний намір, надавши можливість Тейксейра де Кастро реалізувати його».

Чинна ст. 370 КК фактично не забороняє «контрольованого вчинення», оскільки вона забороняє виключно інше, а саме: «підбурення» на певні діяння іншої (підконтрольної) особи, «щоб потім викрити» цю особу.

Не можна вважати провокацією підкупу виявлення службовою особою вже існуючого в особи наміру надати чи прийняти тощо неправомірну вигоду і створення нею можливостей для реалізації такого наміру, якщо відсутні ознаки схилення до таких дій шляхом умовляння, погроз, примусу чи іншим чином з метою наступного викриття.

Нарешті, у ст. 23 Конвенції РЄ-1 передбачено: кожна держава повинна вжити заходів, що дозволяють (із дотриманням національного законодавства) застосування спеціальних слідчих методів, які можуть сприяти збиранню доказів у зв’язку з корупційними злочинами. У пояснювальному звіті Конвенції вказується: ці методи можуть включати використання таємних агентів, прослуховування телефонних розмов тощо.

Тому потрібно доповнити статтю 370 КК приміткою такого змісту:

«Примітка. Не вважаються провокацією підкупу:

1) виявлення службовою особою спеціально уповноваженого суб’єкта у сфері протидії корупції вже існуючого в особи наміру надати чи прийняти неправомірну вигоду і створення можливостей для реалізації нею такого наміру, якщо відсутні ознаки схилення до таких дій з метою наступного викриття особи у вчиненні корупційного злочину;

2) проведення в порядку, передбаченому законом, перевірки на доброчесність особи – суб’єкта відповідальності за корупційні злочини».

13. Як на теоретичну і практичну проблему слід також вказати на певну неузгодженість положень статей 354, 368, 368-3, 368-4, 369, 369-2 КК в частині відповідальності за обіцянку, пропозицію надання неправомірної вигоди та прийняття обіцянки, пропозиції неправомірної вигоди з положеннями статей 14–16 КК щодо відповідальності за готування до злочину і замах на злочин.

Законодавець певною мірою намагався вирішити цю проблему в Законі від 13 травня 2014 р., сформулювавши пункт 3 примітки до статті 354 КК в такій редакції:

«3. Під пропозицією у статтях 354, 368, 368-3–370 слід розуміти висловлення працівнику підприємства, установи чи організації, особі, яка надає публічні послуги, або службовій особі наміру про надання неправомірної вигоди, а під обіцянкою – висловлення такого наміру з повідомленням про час, місце, спосіб надання неправомірної вигоди».

Проте, у КК не зазначено, що на ці статті більше не поширюються положення статей 14–16 (тобто готування до усіх цих діянь і замах на їх вчинення усе ще залишаються злочинами, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 14 КК), а тому виникають запитання, які саме діяння слід кваліфікувати:

- як готування до пропозиції неправомірної вигоди;

- як замах на пропозицію неправомірної вигоди;

- як готування до обіцянки неправомірної вигоди;

- як замах на обіцянку неправомірної вигоди;

- як готування до прийняття пропозиції неправомірної вигоди;

- як замах на прийняття пропозиції неправомірної вигоди;

- як готування до прийняття обіцянки неправомірної вигоди;

- як замах на прийняття обіцянки неправомірної вигоди;

- як готування до прохання надати неправомірну вигоду;

- як замах на прохання надати неправомірну вигоду.

Визнавши на виконання міжнародно-правових зобов’язань закінченими злочинами пропозицію, обіцянку неправомірної вигоди й прийняття пропозиції, обіцянки такої вигоди, український законодавець унеможливив у таких випадках: а) пом’якшення покарання на підставі частин 2 і 3 ст. 68 КК; б) застосування ч. 2 ст. 14 КК; в) звернення до ст. 17 КК «Добровільна відмова при незакінченому злочині».

Так, якщо особа спочатку запропонувала (пообіцяла) неправомірну вигоду відповідному адресату, а згодом відмовилась її надати, вчинене нею не може розцінюватись як добровільна відмова при незакінченому злочині, адже в такій поведінці особи вбачаються ознаки закінченого складу злочину, передбаченого відповідною нормою КК.

Якщо готування полягає в створенні умов для вчинення злочину (ч. 1 ст. 14 КК), а під пропозицією в статтях 354, 368, 368­3–370 КК слід розуміти висловлення наміру про надання неправомірної вигоди, то виходить, наприклад, що за ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 369 КК слід кваліфікувати «створення умов для висловлення наміру про надання неправомірної вигоди».

Таке створення умов може знаходити свій прояв у придбанні телефону для здійснення в майбутньому телефонного дзвінка, отриманні контактних даних службової особи чи адреси в соціальній мережі, написанні чернетки листа на папері чи в електронній скриньці, купуванні конверту тощо. Тобто в реальному житті готування до висловлення пропозиції/обіцянки неправомірної вигоди цілком можливе, проте в таких випадках органами досудового розслідування та судом має бути доведено, що саме ці (цілком звичайні за зовнішніми ознаками) дії були спрямовані на створення умов для висловлення наміру надати неправомірну вигоду особі за вчинення чи невчинення нею тих чи інших дій.

Надзвичайна віддаленість відповідних підготовчих дій від факту надання-одержання неправомірної вигоди вказує на те, що, за загальним правилом, такі діяння не характеризуються суспільною небезпекою і злочинними, як це випливає зі ст. 11 КК, визнані бути не можуть.

Тому, очевидно, що як і в КК більшості європейських держав, в КК України необхідно визначити, що положення його статей 14 і 15 поширюються лише на випадки, прямо передбачені в Особливій частині цього КК.

14. Доповнення статей 354, 368, 368-3, 368-4, 369, 369-2 (а також статей 160 і 370) КК такими окремими формами підкупу, як пропозиція і обіцянка неправомірної вигоди, своїм першоджерелом мають Конвенцію ООН проти корупції і рекомендації GRECO у сфері криміналізації корупції.

Проте, фактично законодавець поняття пропозиції та обіцянки неправомірної вигоди розглядає як синонімічні, що не узгоджується з етимологією цих слів.

До того ж обіцянка, якщо керуватись її законодавчим визначенням, практично нічим не відрізняється від пропозиції, оскільки повідомлення про час, місце і спосіб надання неправомірної вигоди свідчать про конкретизацію пропозиції, а не про перетворення її на обіцянку.

Не зрозуміло також, чи повинне повідомлення про неправомірну вигоду для того, щоб вважати її обіцянкою, містити вказівку на всі перераховані в КК обставини (час, місце і спосіб надання вигоди) чи лише на деякі з них (або навіть одну).

Тому слід було б залишити у зазначених статтях лише одну із вказаних форм – пропозицію чи обіцянку.

15. За чинною редакцією ст. 368 КК, яка в цьому сенсі не відрізняється від її попередніх редакцій, є однаковою правова оцінка «неправомірної вигоди – підкупу» і «неправомірної вигоди – подяки». Криміналізація останньої зазвичай пояснюється тим, що необумовлена неправомірна вигода: а) нерідко надається службовій особі з розрахунком користуватись її послугами в майбутньому; б) руйнує систему публічного управління; в) може мати своїм результатом прагнення службової особи одержувати її від усіх тих, хто вимушений звертатись до неї.

Проте, такий традиційний підхід законодавця не повною мірою узгоджується зі статтями 2, 3 Конвенції РЄ-1 і ст. 15 Конвенції ООН-1, де наголошується на необхідності криміналізації лише підкупу національних державних посадових осіб; «… одержання вигоди після вчинення публічною посадовою особою дії без попереднього пропонування, вимагання або згоди з нею карним злочином відповідно до Конвенції не є» (п. 43 Пояснювальної записки до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією).

16. Для наявності складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368­3 КК, не має значення, за виконання яких (законних чи незаконних) діянь винний одержує неправомірну вигоду (приймає її пропозицію або обіцянку).

Згідно з цією нормою неправомірну вигоду службовій особі юридичної особи приватного права можуть надавати, пропонувати, обіцяти (а вона її отримувати або приймати відповідну пропозицію, обіцянку) за законні діяння, що випливають з її службових повноважень (наприклад, за укладання цивільно­правового чи трудового договору, надання відпустки, призначення на більш оплачувану посаду, видачу кредиту).

Такий підхід суперечить міжнародно­правовим рекомендаціям: і в статтях 7, 8 Конвенції РЄ-1, і в ст. 21 Конвенції ООН-1 наголошується, що поведінка суб’єкта «пасивного» підкупу, за яку одержується неправомірна вигода, має означати порушення обов’язків такого суб’єкта.

З цього приводу в п. 56 Пояснювальної записки до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією зазначено, що в приватному секторі згадане порушення обов’язків є обов’язковою кваліфікуючою ознакою; це і виправдовує включення корупції в приватному секторі в число злочинів.

17. З ужитого, наприклад, в ч. 3 ст. 368­3 КК звороту «з використанням наданих їй повноважень» випливає, що поведінка, за яку функціонер приватного сектору одержує неправомірну вигоду (приймає пропозицію, обіцянку такої вигоди), повинна обмежуватись діяннями тільки в межах службової компетенції і виключати використання цією особою свого службового авторитету, зв’язків з іншими службовими особами, інших можливостей, обумовлених займаною посадою.

Очевидно, що службові особи юридичних осіб приватного права в силу займаних посад можуть за неправомірні вигоди чинити вплив на осіб, не підпорядкованих їм по службі.

Тому фактично існує прогалина у кримінальному законі, зумовлена використанням не до кінця продуманої термінології та яку не можна заповнити (з огляду на різницю в адресатах неправомірної вигоди) зверненням до ст. 369­2 КК.

З огляду на сказане і на положення статей 1 (щодо визначення корупції) і 22 Закону «Про запобігання корупції», зворот «з використанням наданих їй повноважень» у диспозиціях ч. 1 і ч. 3 ст. 368­3 КК доцільно замінити словосполученням «з використанням наданих їй повноважень або обумовлених ними можливостей».

Як вже зазначалось вище, те саме стосується і статей 354, 364, 364-1, 365-2, 368, 368-4, 369 КК.

Водночас слід вказати на формулювання, застосоване у ст. 22 Закону «Про запобігання корупції», як на дещо неточне: адже особи, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, використовують свої повноваження, які не є службовими повноваженнями, бо ці особи не є службовцями. У ст. 365­2 КК застосоване більш точне формулювання: «зловживання своїми повноваженнями аудитором, нотаріусом...». Тобто, у ст. 22 Закону «Про запобігання корупції», як і в ч. 5 ст. 354 КК, має йтися про «використання наданих повноважень, влади, службового становища чи становища, яке особа займає по роботі», а у відповідних статтях КК – також і про використання «можливостей, пов’язаних з наданими повноваженнями, владою чи становищем».

18. Коло суб’єктів злочину, передбаченого частинами 3 і 4 ст. 368­3 КК, слід було б розширити за рахунок осіб, які, працюючи у фізичної особи – підприємця (ФОП) на підставі трудового договору, виконують організаційно­розпорядчі або адміністративно­господарські функції.

Наразі одержання ними неправомірної вигоди не може кваліфікуватись за частинами 3 і 4 ст. 354, частинами 3 і 4 ст. 368­3 КК (бо ці особи не є ані працівниками підприємств, установ чи організацій та особами, які працюють на користь підприємств, установ чи організацій, ані службовими особами юридичних осіб приватного права). Але ФОП є повноцінним суб’єктом господарювання, прирівняним за повноваженнями до комерційних юридичних осіб.

Тому такий стан речей є вадою КК, яка потребує усунення.

19. Згадування в ч. 2 ст. 368­3 КК (як, до речі, і в ч. 2 ст. 368­4 КК) організованої групи є непотрібним, оскільки ця кваліфікуюча ознака з урахуванням принципу «матрьошки», притаманного законодавчому описанню групових форм співучасті у злочині (ст. 28 КК), змістовно охоплюється іншою кваліфікуючою ознакою, передбаченою цією ж кримінально­правовою нормою, – вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб.

Тому слід виключити словосполучення «чи організованою групою» з тексту ч. 2 ст. 368­3 КК, зокрема, і для узгодження її з текстом ч. 4 ст. 368­3 КК.

У такий спосіб також буде усунено притаманну чинній редакції ч. 2 ст. 368­3 КК невиправдану відсутність диференціації кримінальної відповідальності за злочин, передбачений цією нормою, залежно від того, якою саме групою (організованою групою чи групою осіб за попередньою змовою) його вчинено.

20. Буквальне тлумачення законодавчих формулювань «якщо неправомірна вигода надавалася службовій особі, яка займає відповідальне становище» та «якщо неправомірна вигода надавалася службовій особі, яка займає особливо відповідальне становище», унеможливлює інкримінування цих кваліфікуючих ознак та, як наслідок, кваліфікацію вчиненого за частинами 3 і 4 ст. 369 КК, якщо неправомірна вигода була: а) надана не службовій особі, а третій особі; б) не надана, а лише запропонована чи обіцяна службовій особі, яка займає відповідальне (особливо відповідальне) становище.

Тут є очевидним порушення законодавчої техніки.

Тому частини 3 і 4 ст. 369 КК мають бути сформульовані так: «Пропозиція чи обіцянка службовій особі, яка займає відповідальне (особливо відповідальне) становище, надати їй або третій особі неправомірну вигоду або надання такої вигоди...».

21. В тексті ст. 369­2 КК використано зворот «особа, уповноважена на виконання функцій держави». Усупереч його буквальному розумінню, згідно з приміткою до цієї статті, до осіб, уповноважених на виконання функцій держави, треба відносити також й інших осіб, а саме осіб, які:

- уповноважені на виконання функцій місцевого самоврядування;

- прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (посадові особи юридичних осіб публічного права і особи, які надають публічні послуги,– аудитори, нотаріуси тощо);

- постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно­розпорядчих чи адміністративно­господарських обов’язків, або спеціально уповноважених на виконання таких обов’язків у юридичних особах приватного права (пункти 1–3 ч. 1 ст. 4 Закону «Про засади запобігання і протидії корупції»).

Але віднесення до числа осіб, у зв’язку з очікуваним впливом на яких вчиняються заборонені ст. 369­2 КК дії, службових осіб юридичних осіб приватного права суперечить ст. 12 Конвенції РЄ-1 і ст. 18 Конвенції ООН-1.

У цьому випадку Україна виконала міжнародно­правові рекомендації «з запасом».

З метою узгодження положень КК і Закону «Про запобігання корупції» та усунення некоректності, притаманної ст. 369­2 КК, у цій статті слід згадувати лише осіб, визначених в пунктах 1 і 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону.

Крім цього, у примітці до ст. 369­2 треба замінити згадування про Закон «Про засади запобігання і протидії корупції» Законом «Про запобігання корупції».

22. У Пояснювальній записці до Конвенції РЄ-1 у контексті криміналізації зловживання впливом говориться про осіб, які, перебуваючи поряд із владою, намагаються скористатися зі свого професійного становища або соціального статусу.

Караний же за ч. 2 ст. 369­2 КК вплив, який особа (у т.ч. службова) пропонує чи обіцяє (погоджується) здійснити і за здійснення якого їй пропонують (обіцяють) чи надають неправомірну вигоду, може бути зумовлено будь-якими, зокрема довірчими, родинними, близькими, дружніми й іншого роду стосунками такої особи з особою, уповноваженою на виконання функцій держави.

Отже, має місце невідповідність тексту статті 369­2 КК букві і духу Конвенції.

23. Конструкція кваліфікованого складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 369­2 КК, не узгоджується з розумінням вимагання, відображеним як у п. 5 примітки до ст. 354, так і в ч. 1 ст. 189 КК. Вимагання в сенсі вимоги, поєднаної з певною погрозою, суперечить суті зловживання впливом.

Особу, яка вчиняє підкуп, передбачений ч. 1 ст. 369­2 КК, немає сенсу примушувати до нього.

Використаний у ст. 12 Конвенції РЄ-1 і ст. 18 Конвенції ООН-1 термін «solicitation», перекладений як «вимагання», позначає наполегливе прохання, домагання тощо, тобто дію, для якої не характерне поєднання з погрозою.

Ця обставина не взята до уваги при імплементації Конвенції, коли вимаганню (за прикладом інших корупційних злочинів, пов’язаних з одержанням неправомірної вигоди) було надано значення кваліфікуючої ознаки.

За таких обставин ч. 3 із ст. 369­2 КК варто виключити.

24. У ст. 369­2 КК немає застереження про можливість здійснення суб’єктом удаваного впливу. Тому існує сумнів: чи не повинні такі дії кваліфікуватись за ст. 190 КК як шахрайство? Чи дійсно, якщо особа одержала неправомірну вигоду нібито для здійснення впливу на прийняття рішення уповноваженою особою, але не збиралася цього робити і бажала лише присвоїти таку вигоду, то її дії мають кваліфікуватися за ч. 2 ст. 369­2 КК?

З урахуванням ст. 18 Конвенції ООН-1 і ст. 12 Конвенції РЄ-1 стаття 369­2 КК має бути сформульована таким чином, щоб не виникало сумнівів, що кримінальна відповідальність за нею повинна наставати незалежно від того, була реальною чи удаваною можливість відповідного впливу на особу.

Наприклад, у ч. 2 (і ч. 3) ст. 369-2 КК треба слова «за вплив» замінити словами «за реальний чи удаваний вплив».

25. Сфера застосування ст. 210 КК (а також і ст. 211 КК) має бути поширена на зловживання не лише з коштами державного бюджету, а і з коштами:

- фондів державного загальнообов’язкового соціального та пенсійного страхування. Адже вони, хоч і не включені до бюджету, використовуються для виконання функцій держави – надання соціальних послуг та матеріального забезпечення непрацездатної частини населення чи у зв’язку з настанням певних подій, тобто за своїм соціальним призначенням і порядком використання не відрізняються від бюджетних коштів;

- місцевих бюджетів. У такий спосіб буде усунуто неузгодженість між кримінальним і регулятивним законодавством, яка створює передумови для зловживань із коштами місцевих бюджетів.

Вказівка на суб’єкта злочину в ч. 1 ст. 210 КК є невдалою з редакційної точки зору, оскільки міститься після позначення першої форми об’єктивної сторони злочину «Нецільове використання бюджетних коштів службовою особою…». При буквальному тлумаченні можна зробити висновок, ніби спеціальний суб’єкт притаманний не всім формам злочину, передбаченого ст. 210 КК, а лише першій.

Тому абзац перший ч. 1 ст. 210 треба почати зі слів «Вчинені службовою особою нецільове використання бюджетних коштів...».

26. У ст. 364 КК йдеться про «використання влади чи службового становища», у ст. 364­1 КК – про «використання своїх повноважень», у ст. 365­2 КК – про «зловживання своїми повноваженнями». При цьому в ст. 364 поняття «зловживання владою або службовим становищем» розкривається як «використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби», у ст. 364­1 «зловживання повноваженнями» – як «використання всупереч інтересам юридичної особи її службовою особою своїх повноважень», а в ст. 365­2 – взагалі не розкривається.

У статтях 191, 262, 308, 312, 313 йдеться про заволодіння певним майном «шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем», у ст. 357 – «шляхом зловживання особи своїм службовим становищем», а в ст. 410 КК – «військовою службовою особою зі зловживанням службовим становищем».

В інших статтях КК застосовуються також різні словосполучення: «службовою особою з використанням наданих їй повноважень» (ст. 368­3); «службовою особою з використанням влади або службового становища» (ст. 158­2); «службовою особою з використанням наданої їй влади чи службового становища» (статті 368, 369); «службовою особою з використанням свого службового становища» (статті 157, 159, 171, 189, 205­1, 258­4, 343, 397); «службовою особою з використанням службового становища» (статті 158, 149, 176, 177, 201, 206, 206­2, 229, 248, 258­1, 298, 298­1, 303, 332, 332­1); «з використанням службового становища» (ст. 169); «особою з використанням свого службового становища» (статті 344, 376); «особою з використанням наданих їй повноважень» (ст. 368­4). Лише в останньому випадку йдеться про використання повноважень особою, яка не є службовою.

Наведене демонструє необхідність уніфікації відповідних термінів в згаданих законах.

27. Положення ч. 1 ст. 159­1 КК не поширюються на звіт про надходження та використання коштів фонду всеукраїнського референдуму, який розпорядник коштів накопичувального рахунку фонду референдуму зобов’язаний не пізніш як на п’ятнадцятий день після дня голосування подати до ЦВК (див. ч. 6 ст. 63 Закону «Про всеукраїнський референдум»).

Це є законодавчою прогалиною, що повинна бути усунута.

28. В абз. сьомому ч. 1 ст. 1 Закону «Про запобігання корупції», п. 2 примітки до ст. 354 і примітці до ст. 364­1 КК визначення неправомірної вигоди є ідентичними.

Водночас, законодавець помилково забув поширити це визначення і на злочин, передбачений ст. 369­3 КК. При цьому слід мати на увазі, що у злочині, передбаченому ч. 3 ст. 369­3 КК, неправомірна вигода має виключно грошовий чи інший майновий (матеріальний) характер (як у ст. 160 КК).

Також слід зазначити, що словосполучення «... будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру» містить стилістичну неточність: зі слів «будь-які інші» випливає, нібито усі названі раніше вигоди також є вигодами саме нематеріального чи негрошового характеру, хоча насправді вони мають – і це очевидно – грошовий або інший матеріальний характер. Це стосується навіть нематеріальних активів, назва яких не зовсім відповідає їхній суті.

Тому правильніше було б говорити про «будь-які інші вигоди, у тому числі нематеріального чи негрошового характеру».

29. Предметом неправомірної вигоди згідно із міжнародними конвенціями може бути будь-який ресурс обміну: капітал, товари, роботи, послуги, інформація, влада, лояльність тощо.

Таке найширше визначення в законі поняття неправомірної вигоди практично означає і той факт, що нею є усе те, що особа одержує навзамін тій неправомірній вигоді, яку вона пропонує, обіцяє чи надає. Іншими словами, такою вигодою відповідно до КК також є:

- «вчинення чи невчинення працівником будь-яких дій з використанням становища, яке він займає, або особою, яка працює на користь підприємства, установи чи організації, в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи» (ст. 354 КК);

- «вчинення чи невчинення службовою особою в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища» (статті 368 і 369);

- «вчинення службовою особою дій чи її бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає вигоду, або в інтересах третьої особи» (ст. 368­3);

- «вчинення особою, яка надає публічні послуги, дій або її бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає вигоду, або в інтересах третьої особи» (ст. 368­4);

- «вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави» (ст. 369­2);

- «вплив на результати офіційних спортивних змагань шляхом підкупу» (ст. 369­3 КК).

З огляду на зазначене відповідні статті КК слід було б формулювати інакше.

Наприклад, ч. 1 ст. 368 КК: «Одержання службовою особою неправомірної вигоди в обмін на іншу неправомірну вигоду, надану нею з використанням влади чи службового становища в інтересах іншої особи – карається...».

При цьому прийняття пропозиції, обіцянки неправомірної вигоди, а також прохання її надати слід виокремити в інші частини статті задля спрощення тексту норми, а другорядні деталі винести у примітку до статті, яку можна сформулювати, скажімо, так: «Одержанням службовою особою неправомірної вигоди вважається її одержання нею як для себе, так і для іншої особи. Під інтересами іншої особи у статті 368 цього Кодексу слід розуміти як інтереси особи, яка є учасником обміну неправомірними вигодами, так і третьої особи, яка знає або може знати про задоволення її інтересів у спосіб зазначеного обміну».

30. Паралельно зі статтями 364, 364-1 КК продовжує існувати також ст. 184­1 КУпАП (використання посадовою особою в неслужбових цілях державних коштів, наданих їй у службове користування приміщень, засобів транспорту чи зв’язку, техніки або іншого державного майна, якщо це завдало державі шкоди на суму, що не перевищує п’яти нмдг), яка створює невиправдану конкуренцію.

Так, слова «якщо це завдало державі шкоди на суму, що не перевищує п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян» підлягають виключенню, адже кримінальна відповідальність за аналогічне діяння відповідно до ст. 364 КК настає за умови заподіяння шкоди на суму, яка в сто і більше разів перевищує нмдг.

Відтак, у разі заподіяння шкоди на суму, яка перевищує п’ять, але є меншою ніж 100 нмдг, ні кримінальна, ні адміністративна відповідальність не настають.

31. У статтях КК, що передбачають відповідальність за корупційні (в широкому розумінні) злочини, ідеться про їх вчинення в інтересах інших (третіх) осіб. Зокрема, ідеться про пропозицію, обіцянку чи надання неправомірної вигоди третій особі за вчинення чи невчинення будь-яких дій в інтересах третьої особи (ч. 1 ст. 354, ч. 1 ст. 368­3, ч. 1 ст. 368­4, ст. 369) або пропозицію, обіцянку чи надання неправомірної вигоди третій особі за зловживання впливом (ч. 1 ст. 369­2), або вплив з метою одержання неправомірної вигоди для третьої особи чи одержання її для третьої особи (ст. 369­3).

Виходить, ніби «третя особа» – це одна й та сама особа, хоча це не так: насправді одній особі надають одну неправомірну вигоду, а навзамін інша особа отримує іншу неправомірну вигоду.

Застосування терміну «третя особа» двічі в одній і тій самій нормі у статтях 354, 368, 368­3 і 368­4 КК нічим не виправдане з огляду на те, що насправді йдеться про різних осіб: неправомірну вигоду надають, наприклад, члену сім’ї службової особи за вчинення нею (службовою особою) будь-яких дій в інтересах особи, близької до того, хто надав неправомірну вигоду, – а це вже четверта діюча особа у цьому злочинному ланцюжку. Скажімо, ректор університету надає неправомірну вигоду у вигляді незаконного зарахування особи як студента, а навзамін дружина ректора отримує неправомірну вигоду у вигляді безкоштовної путівки на курорт.

У міжнародних конвенціях не згадується про «четвертих» осіб, а лише про третіх.

Так, у Конвенції ООН проти корупції йдеться: у статтях 15, 16, 18 і 21 – про обіцянку, пропозицію, надання, вимагання або прийняття неправомірної переваги для іншої фізичної чи юридичної особи; у ст. 17 – про розкрадання або інше нецільове використання майна, а у ст. 19 – про зловживання службовими повноваженнями або службовим становищем – з метою одержання неправомірної вигоди для іншої фізичної або юридичної особи.

У Кримінальній конвенції РЄ про боротьбу з корупцією йдеться: у статтях 2, 7 і 12 – про обіцяння, пропонування чи надання, а у статтях 3, 8 і 12 – про вимагання чи одержання неправомірної переваги для інших осіб.

З огляду на зазначене слід змінити формулювання відповідних статей у КК.

Відповідальність юридичних осіб за корупцію

1. Стаття 26 Конвенції ООН-1 «відповідальність юридичних осіб» передбачає, що кожна Держава-учасниця вживає таких заходів, які, з урахуванням її принципів права, можуть бути необхідними для встановлення відповідальності юридичних осіб за участь у злочинах, що визначені цією Конвенцією, і забезпечує застосування щодо юридичних осіб, які притягуються до відповідальності відповідно до цієї статті, ефективних, домірних і таких, що здійснюють стримувальний вплив, кримінальних або некримінальних санкцій, у т.ч. грошових. При цьому: відповідальність юридичних осіб може бути кримінальною, цивільно-правовою або адміністративною; притягнення до неї не заперечує кримінальної відповідальності фізичних осіб, які вчинили злочини.

Ці положення повторені і розширені в Конвенції РЄ-1 (ст. 18). Нею передбачено:

1) встановлення відповідальності юридичних осіб за корупційні злочини – дачу хабара, зловживання впливом та відмивання доходів,– вчинені на їхню користь будь-якою фізичною особою, яка діяла незалежно або як представник того чи іншого органу юридичної особи та яка обіймає керівну посаду у цій юридичній особі, із використанням:

- представницьких повноважень юридичної особи; чи

- повноважень приймати рішення від імені юридичної особи; чи

- повноважень здійснювати контроль за діяльністю юридичної особи;

а також за залучення такої фізичної особи до вищезазначених злочинів у якості співучасника чи підбурювача;

2) встановлення відповідальності юридичної особи у випадках, коли неналежний контроль з боку фізичної особи, згаданої вище, призвів до вчинення в інтересах цієї юридичної особи дачі хабара, зловживання впливом та відмивання доходів фізичною особою, що їй підпорядковується;

3) що відповідальність юридичної особи не виключатиме кримінального переслідування фізичних осіб, які вчиняють вказані вище злочини, підбурюють до них або беруть у них участь.

У ст. 19 Конвенції РЄ-1 зазначено також, що за передбачені нею корупційні злочини, з огляду на їх серйозний характер, юридичним особам мають призначатися ефективні, адекватні та стримуючі кримінальні або некримінальні санкції і заходи, включаючи штрафи[5].

* * *

В порядку імплементації згаданих вище конвенційних положень згідно із Законом №314-VII від 23 травня 2013 р. (з урахуванням змін, внесених законами №1207-VII від 15 квітня 2014 р., №1261-VII від 13 травня 2014 р., №731-VIII від 8 жовтня 2015 р.) КК доповнено розділом XIV-1 «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб» (статті 96-3 – 96-11).

Ці положення є чинними з 4 червня 2014 р. Проте, вони не мають зворотної дії і не поширюються на злочини та суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, вчинені до вказаної дати. Тому узагальнень судової практики щодо застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру ще немає.

Відповідно до зазначених статей:

1) підставами застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру в разі вчинення корупційних злочинів є:

- вчинення уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи одного зі злочинів, передбачених частинами 1, 2 ст. 368­3, частинами 1, 2 ст. 368­4, ст. 369 і ч. 1 ст. 369­2 КК;

- незабезпечення виконання покладених на її уповноважену особу законом або установчими документами юридичної особи обов’язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції, що призвело до вчинення одного зі злочинів, передбачених частинами 1, 2 ст. 368­3, частинами 1, 2 ст. 368­4, статтями 369 і 369­2 КК;

- вчинення уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи злочину, передбаченого ст. 262 КК. Цей злочин саме як корупційний згадано в примітці до ст. 45 КК, якщо його вчинено шляхом зловживання службовим становищем (пункти 1, 2 і 4 ч. 1 ст. 96­3 КК);

2) заходи кримінально-правового характеру можуть бути застосовані судом до підприємства, установи чи організації (крім державних органів, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, організацій, створених ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного чи місцевого бюджетів, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, а також міжнародних організацій) (ч. 1 ст. 96-4 КК);

3) у зазначених випадках до юридичних осіб судом може бути застосовано такий захід кримінально-правового характеру, як штраф. Суд застосовує штраф виходячи з 2-кратного розміру незаконно одержаної неправомірної вигоди. Якщо неправомірну вигоду не було одержано або її розмір неможливо обчислити, суд, залежно від ступеня тяжкості злочину, вчиненого уповноваженою особою юридичної особи, застосовує штраф у визначених у ст. 96-7 КК розмірах.

Крім того, юридична особа зобов’язана відшкодувати нанесені збитки та шкоду в повному обсязі, а також розмір отриманої неправомірної вигоди, яка отримана або могла бути отримана юридичною особою.

З метою забезпечення дії вказаних положень КК внесено зміни до КПК, згідно з якими:

- у кримінальному провадженні підлягають доказуванню обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру (пункт 7 ч. 1 ст. 91);

- правовий статус, права й обов’язки представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (статті 64-1, 89, 93 та ін.);

- відомості про юридичну особу, щодо якої можуть застосовуватися заходи кримінально-правового характеру, вносяться слідчим або прокурором до ЄРДР негайно після вручення особі повідомлення про підозру у вчиненні від імені та в інтересах такої юридичної особи будь-якого зі злочинів, передбачених ст. 209, частинами 1 і 2 ст. 368-3, частинами 1 і 2 ст. 368-4, статтями 369, 369-2 КК. Про внесення відомостей слідчий або прокурор не пізніше наступного робочого дня письмово повідомляє юридичну особу. Провадження щодо юридичної особи здійснюється одночасно з відповідним кримінальним провадженням, у якому особі повідомлено про підозру (ч. 8 ст. 214);

- процедуру застосування кримінально-правових заходів до юридичної особи (статті 339, 341 та ін.).

2. 14 жовтня 2014 р. прийнято Закон «Про запобігання корупції», відповідно до ст. 65 якого у разі вчинення від імені та в інтересах юридичної особи її уповноваженою особою злочину самостійно або у співучасті до юридичної особи у випадках, визначених КК, застосовуються заходи кримінально-правового характеру.

Цим же Законом визначено, що відомості про юридичних осіб, до яких застосовано заходи кримінально-правового характеру у зв’язку з вчиненням корупційного правопорушення, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення (далі – ЄДРОК), що формується та ведеться НАЗК[6]; для безоплатного цілодобового доступу відкритими є такі відомості про юридичну особу, до якої застосовано заходи кримінально-правового характеру: 1) назва; 2) юридична адреса, код в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців; 3) склад корупційного правопорушення, у зв’язку з вчиненням якого застосовано заходи кримінально-правового характеру; 4) вид застосованих заходів кримінально-правового характеру (ст. 59).

Згідно із Законом «Про публічні закупівлі» від 25 грудня 2015 р., який набрав чинності для всіх замовників з 1 серпня 2016 р., замовник приймає рішення про відмову учаснику в участі у процедурі закупівлі та зобов’язаний відхилити тендерну пропозицію учасника в разі, якщо:

1) він має незаперечні докази того, що учасник пропонує, дає або погоджується дати прямо чи опосередковано будь-якій посадовій особі замовника, іншого державного органу винагороду в будь-якій формі (пропозиція щодо найму на роботу, цінна річ, послуга тощо) з метою вплинути на прийняття рішення щодо визначення переможця процедури закупівлі або застосування замовником певної процедури закупівлі;

2) відомості про юридичну особу, яка є учасником, внесено до ЄДРОК;

3) службову (посадову) особу учасника, яку уповноважено учасником представляти його інтереси під час проведення процедури закупівлі, фізичну особу, яка є учасником, було притягнуто згідно із законом до відповідальності за вчинення у сфері закупівель корупційного правопорушення (ч. 1 ст. 17).

3. Згідно зі ст. 18 Конвенції РЄ проти маніпулювання спортивними змаганнями «Відповідальність юридичних осіб», кожна Сторона вживає таких законодавчих або інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення того, щоб юридичні особи могли бути притягнуті до кримінальної, цивільної чи адміністративної відповідальності за злочини, зазначені у статтях 15–17 цієї Конвенції, скоєні в їх інтересах будь-якою фізичною особою, яка діє окремо або в складі органу юридичної особи, яка займає провідну посаду в юридичній особі, на основі: a) права представляти юридичну особу; b) повноваження приймати рішення від імені юридичної особи; c) повноваження здійснювати контрольні функції у рамках юридичної особи.

Підставою такої відповідальності є відсутність нагляду або контролю з боку зазначеної фізичної особи, що уможливила вчинення злочинів, зазначених у статтях 15–17 цієї Конвенції, в інтересах цієї юридичної особи будь-якою фізичною особою, яка діє від її імені.

Незважаючи на ратифікацію цієї Конвенції Україною, у ст. 96-3 КК згадку про ст. 369-3 КК не зроблено.

4. Як виявляється, неможливо застосувати заходи кримінально-правового характеру, передбачені статтями 96-3–96-11 КК, зокрема штраф, до політичної партії у разі вчинення її уповноваженою особою від імені та в інтересах політичної партії будь-якого зі злочинів, передбачених частинами 2–4 ст. 159-1 КК, незважаючи на те, що згадування про частини 2–4 ст. 159-1 міститься в п. 4 ч. 1 ст. 96-3 КК.

Так, згідно з пунктом 2 Примітки до ст. 96-3 КК, злочини, передбачені частинами 2–4 ст. 159-1, визнаються вчиненими в інтересах юридичної особи, якщо вони: а) призвели до отримання нею неправомірної вигоди або б) створили умови для отримання такої вигоди, або в) були спрямовані на ухилення від передбаченої законом відповідальності.

Частинами ж 2–4 ст. 159-1 КК передбачено злочини, які полягають в незаконному здійсненні внеску на підтримку політичної партії або надання фінансової (матеріальної) підтримки виборчій кампанії або кампанії з проведення всеукраїнського чи місцевого референдуму, та в незаконному отриманні такого внеску. 

Але відповідний внесок не є неправомірною вигодою, оскільки поняття «неправомірна вигода» у ст. 159-1 КК не вживається (воно розкрито у ст. 160 – для ст. 160, у ст. 354 – для ст. 354 і в ст. 364-1 – для статей 364, 364-1, 365-2, 368, 368-3, 368-4, 369, 369-2 та 370 КК). Також здійснення чи отримання внеску, очевидно, не можна розглядати і як форму (спосіб) ухилення від передбаченої законом відповідальності. 

Тому, відповідно до п. 2 Примітки до ст. 96-3 КК, злочини, передбачені частинами 2–4 ст. 159-1, немає підстав визнавати вчиненими в інтересах юридичної особи. Іншими словами, без уточнення існуючої редакції п. 2 Примітки до ст. 96-3 КК не можна застосувати заходи кримінально-правового впливу до політичної партії у зв’язку із вчиненням особами, які мають право діяти від імені політичної партії, злочинів, передбачених частинами 2–4 ст. 159-1 КК. 

Відповідно, не можуть виникнути і підстави для припинення державного фінансування статутної діяльності політичної партії, передбачені п. 1 ч. 1 ст. 17-8 Закону «Про політичні партії в Україні».

Для виходу з цієї ситуації потрібно викласти Примітку до ст. 159-1 КК у такій редакції: «У цій статті під внеском слід розуміти неправомірну вигоду у виді грошових коштів чи іншого майна, переваг, пільг, послуг або нематеріальних активів.

Внеском у великому розмірі визнається внесок у розмірі, що у два чи більше разів перевищує встановлений законом максимальний розмір внеску на підтримку політичної партії чи максимальний розмір фінансової (матеріальної) підтримки на здійснення передвиборної агітації чи агітації з референдуму».

У такій редакції одночасно виправлено наявну помилку у Примітці до ст. 159-1 КК, ніби внесок може мати вигляд вигоди нематеріального чи негрошового характеру.

5. Санкції для юридичних осіб за корупційні правопорушення лише у вигляді штрафу (ст. 96-6 КК) та відмови учаснику в участі у процедурі закупівлі є недостатніми. Тому цей перелік слід розширювати.

Як вже зазначалось вище, Другий протокол до Конвенції про захист фінансових інтересів Європейських Співтовариств (1997) передбачає, що санкції для юридичних осіб мають включати кримінальні і некримінальні штрафи та можуть включати інші санкції: a) позбавлення права на публічну допомогу; b) дискваліфікацію від здійснення комерційної діяльності; c) поміщення під судовий нагляд; d) ліквідацію за судовим наказом.

Корпоративні санкції повинні мати не репресивну, знищуючу, а превентивну мету, залишати можливість виправити свою поведінку в майбутньому і привести свою діяльність у відповідність із законом. Ця мета, однак, вимагає приведення у відповідність колективних кримінальних санкцій з іншими галузями права, включаючи цивільне й адміністративне. З урахуванням досвіду інших держав видами санкцій для юридичних осіб можуть бути:

1) грошові стягнення: зобов’язання перед судом; компенсація і відшкодування збитків; штраф; повна конфіскація. У деяких державах штраф, що накладається на компанію, обчислюється як багаторазовий штраф за правопорушення фізичних осіб ("тоталізатор"). У Франції, наприклад, тоталізатор – 5, у Литві – 100;

2) обмеження: призупинення деяких прав (Голландія, Фінляндія, Литва); заборона певної діяльності (Фінляндія, ЄС, Литва); регулювання випуску продукції (Голландія); усунення директора (ЄС); призначення довірчого керуючого (Голландія, Фінляндія); позбавлення ліцензії, заборона виконання певних дій, як-от участь у публічних заявках на підряд, випуск конкретних товарів, укладання контрактів, рекламна діяльність тощо; позбавлення наданих пільг, зокрема, субсидій або податкових переваг) (Франція, Голландія); закриття діяльності підприємства чи його окремих підрозділів (ЄС, Голландія, Литва); припинення діяльності підприємства (ЄС);

3) інші: попередження і догана, винесення рішення про відповідальність (ЄС); публікація судового рішення (Фінляндія, Голландія, Литва). Завдяки публікації судового рішення суспільство стає більш інформованим, і принцип чесної конкуренції діє краще, тому що корпорація піклується про збереження своєї репутації в засобах масової інформації.[7]

Достатність та ефективність санкцій за корупційні правопорушення

1. Конвенція ООН-1 (статті 30 і 44) та Конвенція РЄ-1 (ст. 19) регламентують питання санкцій, тобто караності корупційних злочинів, загалом в обтічній формі. Вони закріплюють зобов’язання держав, згідно з якими санкції за корупційні злочини повинні:

- бути пропорційними (те саме стосується відповідних заходів), тобто адекватними тяжкості злочину, ефективними і стримуючими, та включати, в разі вчинення злочину фізичною особою, позбавлення волі;

- забезпечувати можливу видачу особу, яка вчинила корупційний злочин, передбачений відповідною конвенцією, у т.ч. враховуючи мінімальний строк покарання, необхідний для видачі;

- передбачати, з огляду на серйозний характер відповідних злочинів, позбавлення права обіймати державну посаду та посаду на будь-якому підприємстві, яке цілком або частково перебуває у власності держави.

При цьому конвенції не визначають, які покарання застосовувати за відповідні корупційні злочини, і яким має бути їх строк (розмір). Ці питання належать виключно до сфери національного правового регулювання.

Те саме стосується й інших відповідних міжнародних договорів. Наприклад, Конвенції Ради Європи проти маніпулювання спортивними змаганнями.

2. Зазначені конвенційні вимоги щодо адекватності (пропорційності) санкцій за корупційні злочини реалізовано в КК суперечливо – санкції не в усіх випадках враховують ступінь небезпеки цих злочинів.

Ідеться, наприклад, про таке:

- діяння, що полягає в службовому зловживанні з бюджетними коштами і може спричинити майнову шкоду розміром понад 1000 нмдг, передбачене ч. 1 ст. 210 КК, карається штрафом у розмірі 100–300 нмдг або виправними роботами (являють собою фактично штраф в розстрочку), або обмеженням волі на строк до 3 років. Для порівняння: аналогічне діяння, яке може спричинити в 4 рази меншу майнову шкоду – розміром лише понад 250 нмдг, передбачене ч. 2 ст. 364 КК, карається позбавленням волі від 3 до 6 років;

- заволодіння офіційними документами, штампами чи печатками або приватними документами, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях, вчинене в особистих інтересах (ч. 1 ст. 357), карається штрафом до 50 нмдг або обмеженням волі до 3 років, а якщо це діяння спричинило порушення роботи підприємства, установи чи організації або вчинене щодо особливо важливих документів, штампів, печаток (ч. 2 ст. 357), – штрафом до 70 нмдг, обмеженням волі до 3 років або позбавленням волі до 3 років. Для порівняння: аналогічне діяння, а саме вчинення службовою особою правочину з використанням підроблених документів, поєднане з протиправним заволодінням чужим майном (ч. 3 ст. 206­2 КК), карається позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю до 3 років та з конфіскацією майна;

- пропозиція чи обіцянка службовій особі юридичної особи приватного права надати їй або третій особі неправомірну вигоду, або надання такої вигоди або прохання її надати за вчинення зазначеною службовою особою дій чи її бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи,– якщо ці дії вчинені організованою групою (ч. 2 ст. 368­3 КК), караються позбавленням волі лише до 4 років. Те саме – у ч. 2 ст. 368­4 КК. Проте, в інших випадках вчинення схожого корупційного злочину організованою групою визнається тяжким злочином і карається позбавленням волі на строк від 5 до 10 років (ч. 4 ст. 369 КК);

- абсолютно однакові за ступенем тяжкості діяння караються по-різному. Так, санкції злочинів, передбачених частинами 1 і 2 ст. 368­3 і частинами 1 і 2 ст. 368­4, є ідентичними. Санкції ж злочинів, передбачених частинами 3 і 4 ст. 368­4 і частинами 3 і 4 ст. 368­4, суттєво відрізняються (відповідно: позбавлення волі до 3 років і від 2 до 5 років; від 3 до 7 років і від 4 до 8 років),– хоча за усіма об’єктивними ознаками і ознаками суб’єктивної сторони ці злочини є ідентичними, а відмінність їх суб’єктів є несуттєвою.

3. Розміри встановлених у санкціях штрафів, громадських робіт, виправних робіт, арешту, обмеження волі, позбавлення волі не узгоджені між собою.

Таблиця 5. Неузгодженість розмірів різних видів покарань

Стаття

КК

Розмір покарання у виді

штрафу (нмдг)

громадських робіт (годин)

виправних робіт (років)

арешту (місяців)

обмеження волі (років)

позбавлення волі (років)

Ч. 1 ст. 159-1

100 – 300

 

до 2

 

до 2

 

Ч. 2 ст. 159-1

100 – 300

 

до 2

 

до 2

 

Ч. 3 ст. 159-1

300 – 500

 

до 2

 

до 2

 

Ч. 4 ст. 159-1

       

до 3

до 3

Ч. 1 ст. 210

100 – 300

 

до 2

 

до 3

 

Ч. 2 ст. 210

       

2 – 5

2 – 6

Ч. 2 ст. 191

       

до 5

до 5

Ч. 3 ст. 191

       

3 – 5

3 – 8

Ч. 1 ст. 357

до 50

     

до 3

 

Ч. 2 ст. 357

до 70

     

до 3

до 3

Ч. 1 ст. 354

100 – 250

до 100

до 1

 

до 2

до 2

Ч. 2 ст. 354

250 – 500

100 – 200

до 2

 

до 3

до 3

Ч. 3 ст. 354

250 – 500

100 – 200

   

до 2

до 2

Ч. 4 ст. 354

500 – 750

160 – 240

   

до 3

до 3

Ч. 1 ст. 364

     

до 6

до 3

до 3

Ч. 1 ст. 368

1000 – 1500

   

3 – 6

 

2 – 4

Ч. 1 ст. 364­1

150–400

   

до 3

до 2

 

Ч. 2 ст. 364­1

400–900

   

до 6

 

3–6

Ч. 1 ст. 365­2

       

до 3

 

Ч. 2
ст. 365­2

       

до 5

3–5

Ч. 1 ст. 368­3

150 – 400

100 – 200

   

до 2

до 2

Ч. 2 ст. 368­3

350 – 700

     

до 4

до 4

Ч. 3 ст. 368­3

500 – 750

 

до 2

до 6

до 3

до 3

Ч. 1 ст. 368­4

150 – 400

100 – 200

   

до 2

до 2

Ч. 2 ст. 368­4

350 – 700

     

до 4

до 4

Ч. 3 ст. 368­4

750 – 1000

 

1 – 2

до 6

2 – 5

2 – 5

Ч. 1 ст. 369

500 – 750

     

2 – 4

2 – 4

Ч. 1 ст. 369­2

200 – 500

     

2 – 5

до 2

Ч. 2 ст. 369­2

750 – 1500

       

2 – 5

Ч. 1 ст. 369­3

200–1000

     

1–3

до 3

Ч. 2 ст. 369­3

       

2–5

2–5

Ч. 3 ст. 369­3

700–2000

     

2–5

2–5

Тому, скажімо, в одному випадку суд має обирати між обмеженням волі на строк від 2 до 5 років або позбавленням волі на строк від 2 до 5 років (як-от у ч. 3 ст. 368­4), а в іншому – між обмеженням волі на строк від 2 до 5 років або позбавленням волі на строк до 2 років (як-от у ч. 1 ст. 369­2 КК).

Інші приклади:

- у ч. 1 ст. 210 штраф у розмірі 100–300 нмдг є покаранням, рівнозначним обмеженню волі на строк до 3 років, а в ч. 2 ст. 357 штраф меншого розміру (до 70 нмдг) – рівнозначним позбавленню волі на строк до 3 років);

- у ч. 2 ст. 354 громадські роботи розміром від 100 до 200 годин є покаранням, рівнозначним позбавленню волі на строк до 3 років, а в ч. 3 цієї ж статті – позбавленню волі на строк до 2 років;

- у ч. 1 ст. 388 виправні роботи на строк до 2 років є покаранням, рівнозначним обмеженню волі на строк до 2 років, а в ч. 3 ст. 368­4 виправні роботи на строк від 1 до 2 років є покаранням, рівнозначним позбавленню волі на строк від 2 до 5 років.

У більшості випадків санкція за корупційні злочини передбачає штраф, обмеження волі і позбавлення волі. При цьому громадські роботи передбачені не за всі злочини невеликої тяжкості (що неправильно); у чотирьох випадках передбачено арешт, хоча ці злочини не є насильницькими; у трьох випадках передбачено виправні роботи, які виконуються за місцем роботи (служби), хоча особа, яка вчинила ці злочини, має бути звільнена з роботи (зі служби).

4. Ще більше ускладнюють проблему положення Загальної частини КК, які не дозволяють призначати окремі види покарання тим чи іншим категоріям засуджених. Наприклад:

- вагітним жінкам та жінкам, які мають дітей віком до семи років, за злочин, передбачений ч. 1 ст. 364 КК, основне покарання може бути призначене виключно у виді позбавлення волі;

- до вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 14 років, до осіб, що досягли пенсійного віку, до інвалідів І та ІІ групи за злочин, передбачений ч. 1 ст. 365­2 КК, взагалі не може бути застосоване жодне основне покарання;

- вагітним жінкам за злочин, передбачений ч. 3 ст. 368­4 КК, як основне покарання можуть бути призначені лише штраф (найменш суворе покарання, передбачене цією санкцією частини статті Особливої частини КК) або позбавлення волі на певний строк (найбільш суворе покарання).

Подібні обмеження судової дискреції тягнуть для відповідних категорій засуджених абсолютно різні наслідки. У першому й третьому прикладах ці засуджені опиняються в менш сприятливому становищі, аніж інші. У другому ж прикладі неможливість призначення особі основного покарання розглядається судовою практикою як підстава для звільнення особи від покарання (див. абз. 7 п. 8 постанови ПВС «Про практику призначення судами кримінального покарання»).

5. В окремих випадках проблема адекватності кримінально-правових санкцій ускладнюється відвертими помилками законодавця:

1) відповідно до ч. 2 ст. 59 КК конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості, і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК. Корисливість як ознака складу злочину в правовій системі України традиційно розуміється як бажання одержати матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, майном тощо), одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків (одержати спадщину, позбавитися боргу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди (див. абз. 1 п. 10 постанови ПВС «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи»). Хоча неправомірна вигода не завжди може мати майновий характер, санкції частин 3, 4 ст. 368, ч. 4 ст. 368­3, ч. 4 ст. 368­4 КК вказують на конфіскацію майна як на обов’язковий вид додаткового покарання.

Така неузгодженість (суперечність) між ч. 2 ст. 59 КК та зазначеними санкціями має бути усунута;

2) зі схожих міркувань не повинна застосовуватися конфіскація майна, передбачена частинами 1, 2 ст. 368­2 КК (а тільки спецконфіскація); визначені ними види незаконного збагачення не є тяжкими й особливо тяжкими злочинами (див. ч. 1 ст. 59 КК);

3) з набранням чинності Законом №629-VIII від 16 липня 2015 р. покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю за злочин, передбачений ч. 1 ст. 365-2 КК (а так само за злочини, передбачені ч. 4 ст. 220-1 і ст. 220-2), встановлене на строк до десяти років – набагато більше, ніж таке покарання може бути призначене на підставі ст. 55 КК. При такій колізії між положеннями Загальної та Особливої частини КК пріоритет слід надавати нормі, закріпленій у статті Загальної частини. Загалом ці помилки в законі треба виправити.

6. Більш вдало Україна виконала вимогу щодо встановлення санкцій, які забезпечували б видачу осіб, що переслідуються за вчинення корупційних злочинів, передбачених міжнародними антикорупційними конвенціями. У Другому Звіті про виконання рекомендацій GRECO за результатами 3­го раунду оцінювання України (2015) указано, що Україна зрештою виконала вимоги, передбачені ч. 1 ст. 19 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією. Нині караність відповідних корупційних злочинів завжди включає покарання у виді позбавлення волі на строк понад один рік, що відповідно до ч. 1 ст. 573 КПК робить можливою видачу іноземним державам осіб, які переслідуються ними.

7. Усупереч вимогам ст. 30 Конвенції ООН-1 у багатьох випадках КК не передбачає можливості позбавлення на певний строк осіб, засуджених за корупційні злочини, права обіймати державну посаду та посаду на будь-якому підприємстві, яке цілком або частково перебуває у власності держави, тощо.

Йдеться, зокрема, про санкції, де таке покарання: передбачене не як обов’язкове, а як можливе додаткове покарання, яке призначається на розсуд суду (ч. 1 ст. 210); взагалі не передбачене (ч. 2 ст. 262, ч. 3 ст. 308, частини 1 і 2 ст. 357, частини 2 і 3 ст. 410 КК).

Виходячи із зазначеного, слід було б доповнити ст. 55 КК частиною такого змісту:

«Позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю як додаткове покарання призначається судом, незалежно від того, чи передбачене воно в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, коли з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку із професійним заняттям певною діяльністю, зокрема пов’язаною із виконанням функції представника влади чи місцевого самоврядування, організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, а також особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за засудженим права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю».

8. Окремо слід оцінити пропорційність санкцій ст. 159-1 КК, яка також викликає сумніви:

1) штраф у розмірі від 100 до 300 нмдг (ч. 1 ст. 159-1 КК) – на сьогодні становить мізерну суму в 1700–5100 грн.;

2) для керівників політичних партій санкції у виді виправних робіт і позбавлення права обіймати певні посади є взаємовиключними: виправні роботи згідно зі ст. 57 КК відбуваються за місцем роботи засудженого, натомість позбавлення права обіймати певні посади означає необхідність звільнення особи з посади керівника політичної партії і, як правило, заборону зайняття нею інших керівних посад в партії. Якщо ж йдеться про керівника політичної партії, який одночасно є народним депутатом України, то відповідно до ст. 81 Конституції України набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього означає і дострокове припинення повноважень народного депутата України. Тобто, виправні роботи така особа виконувати фактично не може;

3) непропорційними є санкції, встановлені в частинах 1 і 3 ст. 159-1 КК: незважаючи на те, що у ч. 3 передбачено обтяжуючу обставину – повторність, санкції є ідентичними, за винятком дещо іншого розміру штрафу у ч. 3 (не 1700–5100 грн., а 5100–8500 грн.);

4) санкція визначає ці злочини як злочини невеликої тяжкості, які не караються позбавленням волі. Тому засуджені за них особи вважаються такими, що не мають судимості, як правило, через рік, а як максимум – через два роки з дня відбуття покарання (пункти 5 і 6 ст. 89 КК);

Іншими словами, у разі засудження до штрафу з позбавленням права обіймати певні посади – вже через рік після відбуття зазначеного додаткового покарання (максимум – 3 роки) особа знову може обійняти посаду керівника політичної партії чи відповідного розпорядника рахунку – навіть якщо двічі була судима за відповідний злочин. Строк повноважень ВР, Президента, депутатів місцевих рад, сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових виборах, становить п’ять років. 

Отже, ця особа через п’ять років після вчинення злочину, під час чергових виборів, знову може стати, зокрема, розпорядником коштів. Це суперечить рекомендаціям Оціночного звіту GRECO «Прозорість фінансування партій»;

5) злочини, передбачені частинами 2–4 ст. 159-1 КК, незважаючи на те, що йдеться про незаконний обіг величезних коштів, караються надзвичайно м’яко. При цьому, оскільки злочини, передбачений частинами 1 і 3 ст. 159-1 КК, є злочинами невеликої тяжкості, то згідно зі ст. 45 КК суд, у разі дійового каяття особи, яка вперше вчинила їх, зобов’язаний звільнити її від кримінальної відповідальності;

6) санкція ч. 4 ст. 159-1 КК за діяння, визначені у ч. 2, вчинені за складних форм співучасті або поєднані з вимаганням відповідного внеску чи фінансової (матеріальної) підтримки, – передбачає дещо більш суворе покарання: обмеження волі на строк до 3 років або позбавлення волі до 3 років. Це також не відповідає принципу пропорційності.

Для порівняння. Схожі за об’єктивною стороною злочини, вчинені за попередньою змовою групою осіб або поєднані з вимаганням неправомірної вигоди (у значно меншому розмірі, ніж передбачено в ст. 159-1 КК), караються: позбавленням волі на строк від 5 до 10 років (ч. 3 ст. 368 КК); позбавленням волі на строк від 3 до 7 років (ч. 4 ст. 368-3 КК); позбавленням волі на строк від 4 до 8 років (ч. 4 ст. 368-4 КК),– до того ж з конфіскацією майна.

Зрозуміло, що у випадках, передбачених ст. 159-1 КК, гроші, інше майно призначаються, як правило, не для «кишені» конкретних партійних функціонерів (хоча часто буває і таке). Але все ж таки шкода, яка завдається суспільству такими діями, цілком порівнювана.

Конфіскаційний режим (конфіскація доходів та знарядь від злочинів, «еквівалентна конфіскація»,

конфіскація доходів у третіх осіб тощо), ефективність режиму управління майном, на яке накладено арешт

Відповідно до пункту «g» ст. 2 Конвенції ООН-1 «конфіскація», що включає у відповідних випадках позбавлення прав, означає остаточне позбавлення майна за постановою суду або іншого компетентного органу. Стаття 31 «Призупинення операцій (заморожування), арешт і кон­фіскація» цієї ж Конвенції визначає, що кожна Держава-учасниця:

1) вживає, максимальною мірою, можливою в рамках її внутрішньої правової системи, таких заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення можливої конфіскації: a) доходів від корупційних злочинів, або майна, вартість якого відповідає вартості таких доходів; b) майна, обладнання та інших засобів, які використовувались або призначалися для використання під час вчинення корупційних злочинів;

2) вживає заходів для забезпечення можливості виявлення, відстеження, заморожування або арешту зазначених доходів чи майна з метою подальшої конфіскації;

3) вживає заходів для управління замороженим, арештованим або конфіскованим майном.

Якщо зазначені доходи від злочинів були перетворені, частково або повністю, в інше майно, то відповідні заходи застосовуються до такого майна, а якщо такі доходи від злочинів були долучені до майна, придбаного із законних джерел, то конфіскації підлягає та частина майна, яка відповідає оціненій вартості долучених доходів. До прибутку або інших вигод, які одержані від доходів, здобутих злочинним шляхом, від майна, в яке були перетворені такі доходи, або від майна, до якого були долучені такі доходи, також застосовуються зазначені заходи, так само й такою самою мірою, як і до доходів, що здобуті злочинним шляхом;

4) уповноважує свої суди або інші компетентні органи приймати постанови про надання або арешт банківських, фінансових або комерційних документів і не може ухилятися від вжиття цих заходів, посилаючись на необхідність збереження банківської таємниці.

Стаття 53 Конвенції ООН-1 передбачає заходи щодо повернення майна, ст. 54 – механізми вилучення майна шляхом міжнародного співробітництва у питаннях конфіскації, ст. 55 – міжнародного співробітництва з метою конфіскації, а ст. 57 – розпорядження держави поверненим майном.

Згідно із ст. 58 держави-учасниці співробітничають одна з одною з метою запобігання і боротьби з переказуванням доходів здобутих злочинним шляхом, визначених цією Конвенцією, а також сприяння використанню шляхів і способів вилучення таких доходів і з цією метою розглядають питання про створення підрозділу для збирання оперативної фінансової інформації, який нестиме відповідальність за отримання, аналіз та надіслання компетентним органам повідомлень про підозрілі фінансові операції.

Конвенцією РЄ-1 передбачено, своєю чергою, що Кожна Сторона законодавчо забезпечить можливість:

- конфіскації засобів вчинення корупційних злочинів і доходів, отриманих від них, чи власності, вартість якої відповідає таким доходам (ч. 3 ст. 19);

- застосування спеціальних слідчих методів, необхідних для збирання доказів у зв’язку із корупційними злочинами, та ідентифікації, вистежування, заморожування і арешту засобів та доходів, отриманих від корупції, чи власність, вартість якої відповідає таким доходам, до яких може застосовуватися вказана конфіскація, а також забезпечення своїх судів або інших компетент­них органів правом виносити постанови про подання банківської, фінансової або комерційної інформації чи про вилучення такої інформації для здійснення вказаної конфіскації, при цьому банківська таємниця не може перешкоджати здійсненню таких заходів (ст. 23).

Конвенція РЄ-2 у ст. 25 передбачає, що кожна Сторона вживає необхідних законодавчих або інших заходів, відповідно до внутрішнього законодавства, щоб дозволити арешт і конфіскацію: a) товарів, документів та інших інструментів, які використовувалися або були призначені для використання з метою вчинення злочинів, зазначених у статтях 15–17 цієї Конвенції; b) доходів від цих злочинів, або майна, вартість якого відповідає цим доходам.

* * *

Схоже, що Україна, як буде показано нижче, у цілому виконала свої зобов’язання, що випливають із зазначених Конвенцій. Водночас існують окремі проблеми, як показано нижче.

1. Згідно із Законом №222-VII від 18 квітня 2013 р. КК доповнено статтями 96-1–96-2. Наразі ст. 96-1 діє в редакції Закону №1019-VIII від 18 лютого 2016 р., а ст. 96-2 – у початковій редакції зі змінами, внесеними згідно із законами №1261-VII від 13 травня 2014 р., №770-VIII від 10 листопада 2015 р., №1019-VIII від 18 лютого 2016 р.).

Цими статтями передбачено, що спеціальна конфіскація:

1) полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених КК, за умови вчинення умисного злочину або суспільно небезпечного діяння:

а) що підпадає під ознаки діянь, визначених в Особливій частині КК, за які передбачено основне покарання у виді штрафу понад 3000 нмдг або позбавлення волі;

б) передбаченого, зокрема, ст. 154, частинами 2 і 3 ст. 159-1, статтями 209-1 і 210, ч. 1 ст. 364-1, ч. 1 ст. 365-2 КК;

2) застосовується у разі, якщо майно:

- одержане внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна;

- призначалося (використовувалося) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення;

- було предметом злочину, крім предметів, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, – переходять у власність держави;

- було підшукане, виготовлене, пристосоване або використане як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

У разі якщо зазначене майно було повністю або частково перетворене в інше майно, спеціальній конфіскації підлягає повністю або частково перетворене майно. Якщо конфіскація майна на момент прийняття судом рішення про спеціальну конфіскацію неможлива внаслідок його використання або неможливості виділення з набутого законним шляхом майна, або відчуження, або з інших причин, суд виносить рішення про конфіскацію грошової суми, що відповідає вартості такого майна;

3) застосовується також у разі, коли особа не підлягає кримінальній відповідальності у зв’язку з недосягненням віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, або неосудністю, або звільняється від кримінальної відповідальності чи покарання з підстав, передбачених КК, крім звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Гроші, цінності, у т.ч. кошти, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, інше майно, зазначені в цій статті, підлягають спеціальній конфіскації у третьої особи, якщо вона набула таке майно від підозрюваного, обвинуваченого, особи, яка переслідується за вчинення суспільно небезпечного діяння у віці, з якого не настає кримінальна відповідальність, або в стані неосудності, чи іншої особи безоплатно, за ринкову ціну або за ціну вищу чи нижчу ринкової вартості, і знала або повинна була і могла знати, що таке майно відповідає будь-якій із ознак, зазначених у пунктах 1-4 частини першої цієї статті;

4) не застосовується до майна, яке згідно із законом підлягає поверненню власнику (законному володільцю) або призначене для відшкодування шкоди, завданої злочином.

2. Відповідно до ст. 59 КК, покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна встановлюється за:

- тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини;

- злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості,–

і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК.

3. Що стосується статей КК, якими встановлена відповідальність за корупційні злочини, то окремі з них не передбачають можливість ані конфіскації майна, ані спеціальної конфіскації. Так, не може бути застосована:

- конфіскація майна – за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини (або злочини проти громадської безпеки незалежно від ступеня тяжкості), передбачені частинами 3 і 4 ст. 191, частинами 1 і 2 ст. 262, ч. 2 ст. 312, ч. 2 ст. 313, ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 368, частинами 1–4 ст. 410 КК,– оскільки відповідними санкціями вона не передбачена;

- спеціальна конфіскація – за злочини, передбачені частинами 1 і 3 ст. 357, ч. 1 ст. 388 КК,– оскільки за них не передбачено основне покарання ні у виді штрафу понад 3000 нмдг, ні у виді позбавлення волі.

З іншого боку, необґрунтованим є встановлення конфіскації майна в санкціях частин 1 і 2 ст. 368-2 КК з огляду на те, що цими нормами передбачена відповідальність за злочини, які не є тяжкими чи особливо тяжкими.

4. Окремо слід звернути увагу на проблему спецконфіскації предмету внеску на підтримку політичної партії або надання фінансової (матеріальної) підтримки виборчій кампанії або кампанії з проведення всеукраїнського чи місцевого референдуму.

Так, ст. 96-1 КК встановлює, що спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна, за умови вчинення умисного злочину або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого частинами 2 і 3 ст. 159-1 КК. Проте:

1) не завжди відповідний внесок та фінансова (матеріальна) підтримка, про які йдеться у цій статті, є майном, про яке йдеться у ст. 96-2 КК.

Конфіскованими можуть бути тільки грошові кошти і майно. Але не є майном і тому не можуть бути конфісковані пільги, послуги, переваги, нематеріальні активи, інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру;

2) спеціальна конфіскація не може бути застосована до майна, яке перебуває у власності добросовісного набувача (ч. 4 ст. 96-2 КК).

Але законодавство не дозволяє функціонерам політичної партії завжди чітко з’ясувати законність одержаного внеску. Також, відповідно до ч. 10 ст. 100 КПК, під час вирішення питання щодо спеціальної конфіскації насамперед має бути вирішене питання про повернення грошей, цінностей та іншого майна власнику (законному володільцю): конфіскація неможлива, якщо в суді сторона обвинувачення не довела, що власник (законний володілець) знав про незаконне походження та/або використання майна.

5. З метою забезпечення дії вказаних вище положень КК стосовно спеціальної конфіскації у 2013–2016 рр. внесено зміни до КПК, згідно з якими:

1) у кримінальному провадженні підлягають доказуванню обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, його фінансування та/або матеріального забезпечення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у т.ч. пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення (п. 6 ч. 1 ст. 91);

2) аналогічні обставини встановлюються під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру (п. 7 ч. 1 ст. 505);

3) питання про спеціальну конфіскацію вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. У разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором це питання вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання. При цьому конфіскується, зокрема, майно, визначене у ч. 1 ст. 96-2 КК, а також грошові кошти, інше майно і доходи від них засудженого за вчинення корупційного злочину, легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, його пов’язаної особи, якщо в суді не підтверджено законність підстав набуття прав на таке майно (ч. 9 ст. 100);

4) застосування спеціальної конфіскації здійснюється тільки після доведення в судовому порядку стороною обвинувачення, що власник (законний володілець) майна знав про його незаконне походження та/або використання (ч. 10 ст. 100);

5) арешт майна може бути накладено, якщо існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи або можливій конфіскації майна у випадках, передбачених КК (ст. 170);

6) з метою розшуку чи ідентифікації майна, що підлягає конфіскації або спеціальній конфіскації, у кримінальних провадженнях, віднесених до підслідності НАБ, можливий моніторинг банківських рахунків (ч. 1 ст. 269-1);

7) на підставі запиту про міжнародну правову допомогу відповідні органи проводять процесуальні дії з метою виявлення та арешту майна, грошей і цінностей, отриманих злочинним шляхом, а також майна, яке належить підозрюваним, обвинуваченим або засудженим особам. За запитом запитуючої сторони виявлене майно може бути конфісковане, якщо це передбачено вироком чи іншим рішенням суду запитуючої сторони, які набрали законної сили (ст. 568).

6. Законом «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 р. також передбачено, що кошти та інше майно, одержані внаслідок вчинення корупційного правопорушення, підлягають конфіскації або спеціальній конфіскації за рішенням суду в установленому законом порядку (ст. 69).

Необхідність інституційного забезпечення конфіскації зазначеного майна зумовила визначення в Законі «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 р. таких положень:

1) до структури центрального та територіальних управлінь НАБ входять, поряд з іншими, підрозділи, що здійснюють виявлення майна, яке може бути предметом конфіскації (ч. 4 ст. 5);

2) НАБ вживає заходів щодо розшуку та арешту коштів та іншого майна, які можуть бути предметом конфіскації або спеціальної конфіскації у кримінальних правопорушеннях, віднесених до підслідності НАБ, здійснює діяльність щодо зберігання коштів та іншого майна, на яке накладено арешт (пункт 3 ч. 1 ст. 16);

3) НАБ та його працівникам для виконання покладених на них обов’язків надається право виступати представником інтересів держави під час розгляду у закордонних юрисдикційних органах справ про розшук, арешт, конфіскацію та повернення в Україну відповідного майна, а також залучати з цією метою юридичних радників, зокрема іноземних (пункт 18 ч. 1 ст. 17);

4) щорічний письмовий звіт про діяльність НАБ повинен містити інформацію зокрема про відомості про кошти та інше майно, одержані внаслідок вчинення кримінальних правопорушень, віднесених законом до підслідності НАБ, конфісковані за рішенням суду, відомості про арешт майна, конфіскацію предметів та доходів від зазначених кримінальних правопорушень, та розпорядження ними (ч. 3 ст. 26).

7. Згідно із Законом від 14 жовтня 2014 р. №1698-VII ст. 170 КПК доповнено нормою такого змісту (в редакції Закону №1019-VIII від 18 лютого 2016 р.): «У невідкладних випадках і виключно з метою збереження речових доказів або забезпечення можливої конфіскації чи спеціальної конфіскації майна у кримінальному провадженні щодо тяжкого чи особливо тяжкого злочину за рішенням Директора Національного антикорупційного бюро України (або його заступника), погодженим прокурором, може бути накладено попередній арешт на майно або кошти на рахунках фізичних або юридичних осіб у фінансових установах. Такі заходи застосовуються строком до 48 годин. Невідкладно після прийняття такого рішення, але не пізніше ніж протягом 24 годин, прокурор звертається до слідчого судді із клопотанням про арешт майна.

Якщо у визначений цією частиною строк прокурор не звернувся до слідчого судді із клопотанням про арешт майна або якщо в задоволенні такого клопотання було відмовлено, попередній арешт на майно або кошти вважається скасованим, а вилучене майно або кошти негайно повертаються особі».

Таке доповнення є необґрунтованим і зайвим: ці питання вже врегульовані у статтях 167–168 КПК, що стосуються тимчасового вилучення майна.

8. 10 листопада 2015 р. ВР прийняла Закон «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів», який введено в дію з 11 червня 2016 р.

НАВРУА утворене на підставі постанови КМ від 24 лютого 2016 р. №104. У 2016 р. відбувся конкурс на посаду Голови НАВРУА і 28 листопада конкурсною комісією відібрано кандидата на посаду голови Національного агентства – Янчука А.В. Відповідно до закону НАВРУА виконує такі функції, зокрема:

- здійснення заходів з виявлення, розшуку, проведення оцінки активів за зверненням слідчого, детектива, прокурора, суду (слідчого судді);

- організація здійснення заходів, пов’язаних з проведенням оцінки, веденням обліку та управлінням активами;

- формування та ведення Єдиного державного реєстру активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні. Про початок його роботи НАВРУА повинне прийняти спеціальне рішення, яке оприлюднюється на офіційному веб-сайті КМ.

Проте станом на 1 березня 2017 р. НАВРУА ще не сформовано як державний орган і не розпочало свою діяльність.

Імунітети та інші підстави для звільнення від відповідальності

Конвенцією ООН-1 (частини 2 і 5 ст. 30, частини 2 і 3 ст. 37) передбачено, що кожна Держава-учасниця:

- вживає заходів, які можуть бути необхідними, щоб встановити або забезпечити, відповідно до своєї правової системи й конституційних принципів, належну збалансованість між будь-якими імунітетами або привілеями, наданими її державним посадовим особам у зв’язку з виконанням ними своїх функцій, і, можливо, у випадку необхідності, здійснювати ефективне розслідування й кримінальне переслідування та виносити судове рішення у зв’язку зі злочинами, визначеними цією Конвенцією;

- бере до уваги ступінь небезпеки відповідних злочинів під час розгляду питання про можливість дострокового або умовного звільнення осіб, засуджених за такі злочини;

- докладає зусиль для забезпечення використання будь-яких передбачених у її внутрішньому праві дискреційних повноважень, що стосуються кримінального переслідування осіб за злочини, визначені цією Конвенцією, для досягнення максимальної ефективності правоохоронних заходів щодо цих злочинів і з належним урахуванням необхідності запобігти вчиненню таких злочинів;

- розглядає питання про те, щоб передбачити можливість пом’якшення, у відповідних випадках, покарання обвинувачуваної особи, яка суттєвим чином співпрацює в розслідуванні або кримінальному переслідуванні у зв’язку з будь-яким злочином, визначеним цією Конвенцією;

- розглядає питання про те, щоб передбачити можливість, відповідно до основоположних принципів свого внутрішнього права, надання імунітету від кримінального переслідування особі, яка суттєвим чином співпрацює в розслідуванні або кримінальному переслідуванні у зв’язку з будь-яким злочином, визначеним цією Конвенцією.

Не всі ці вимоги в Україні виконуються і можуть бути виконані.

1. Відповідно до Конституції України: Президент користується правом недоторканності, у т.ч. у разі вчинення ним корупційного злочину, на час виконання повноважень; народні депутати України не можуть бути без згоди ВР притягнені до кримінальної відповідальності, затримані і заарештовані, у т.ч. за корупційний злочин (статті 80, 111).

Стаття 481 КПК передбачає особливий порядок повідомлення про підозру народним депутатам України та деяким іншим особам.

При цьому Регламентом Верховної Ради України (статті 218–221) встановлено таке:

1) подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата, його затримання і арешту повинно бути підтримано і внесено до ВР Генеральним прокурором (виконувачем обов’язків Генерального прокурора);

2) таке подання повинно бути вмотивованим і достатнім, містити конкретні факти і докази, що підтверджують факт вчинення зазначеною в поданні особою суспільно небезпечного діяння, визначеного КК; у поданні про затримання чи арешт повинно бути чітке обґрунтування необхідності затримання чи арешту;

Подання, що не відповідає вимогам цієї статті, Голова ВР повертає Генеральному прокуророві (виконувачу обов’язків Генерального прокурора);

3) Голова ВР пропонує народному депутату, щодо якого внесено подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт, подати протягом п’яти днів письмові пояснення комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту, і доручає зазначеному комітету надати висновок щодо подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата згідно із законом;

4) комітет, якому доручено надати вказаний висновок визначає достатність, законність і обґрунтованість подання, законність одержання доказів, зазначених у поданні, і встановлює наявність відповідних скарг. Підготовку цього питання комітет здійснює у терміновому порядку, але в строк не більш як 20 днів;

У разі відсутності достатніх доказів щодо обґрунтування подання Голова ВР має право повернути його разом із вмотивованим висновком комітету Генеральному прокуророві (виконувачу обов’язків Генерального прокурора), і комітет зупиняє перевірку;

5) ВР розглядає на пленарному засіданні внесене подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата у визначений нею день, але не пізніше 7 днів з дня подання відповідного висновку комітетом.

Після оголошення подання головуючий на пленарному засіданні надає слово до 30 хвилин Генеральному прокуророві (виконувачу обов’язків Генерального прокурора) і народному депутату, щодо якого внесено подання, для пояснення.

Також оголошується висновок комітету;

6) рішення про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт ВР приймає відкритим поіменним голосуванням більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу. Це рішення може бути переглянуте у випадку виявлення обставин, що не були відомі ВР під час розгляду відповідного подання;

7) про прийняте рішення Голова ВР негайно повідомляє Генерального прокурора (виконувача обов’язків Генерального прокурора).

Очевидно, що ця процедура захищає народного депутата від негайного затримання і взяття під варту навіть у разі вчинення особливо тяжких злочинів, пов’язаних із посяганням на життя людей, не кажучи вже про корупційні злочини, і дозволяє йому під час розгляду подання безперешкодно залишити територію України. Таке вже не раз мало місце, зокрема у випадках з народними депутатами С. Клюєвим і О.Оніщенком.

Міжнародні стандарти передбачають, що хоча імунітети надаються для забезпечення незалежності й захисту від зловмисного переслідування, вони можуть серйозно ускладнити проведення розслідування й притягнення до суду за корупцію, підірвати довіру суспільства до державної служби й правової держави.

У Резолюції РЄ (97) 24 «Двадцять основних принципів боротьби з корупцією» (п. 6) вказано, що члени організації домовилися «обмежити імунітет від ведення розслідування, притягнення до відповідальності та судового розгляду за корупційні злочини тією мірою, яка потрібна в демократичному суспільстві».

Тому державам слід добиватися збалансованості між наданим імунітетом і ефективним розслідуванням. З огляду на це:

1) імунітети мають бути функціональними, тобто поширюватися лише на дії, що вчинюються під час виконання службових повноважень;

2) імунітети повинні мати обмежену тривалість, тобто надаватися певній особі лише на час виконання її повноважень, а не навічно;

3) держави мають розглянути можливість зупинення всіх застосовуваних строків давності на той час, поки службова особа користується імунітетом, – це має забезпечити можливість притягнення її до відповідальності до того часу, поки вона не піде зі своєї посади;

4) повинна існувати можливість позбавлення імунітету за серйозні корупційні злочини;

5) є необхідною дієва процедура позбавлення імунітету – прозора і відкрита для суспільства, а також така, що дозволяє збирання доказів в рамках звичайних методів розслідування (допит свідків, обшук, вилучення фінансових документів тощо).[8]

2. Відповідно до Закону №1698­VIII від 14 жовтня 2014 р., який набрав чинності з 26 січня 2015 р., стосовно осіб, які вчинили корупційні злочини (у ст. 45 КК наведено перелік таких злочинів):

1) унеможливлено застосування положень КК щодо:

- звільнення від кримінальної відповідальності в зв’язку з дійовим каяттям, примиренням з потерпілим, передачею на поруки, зміною обстановки (статті 45, 46, 47 і 48);

- призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ч. 1 ст. 69);

- звільнення від покарання «з урахуванням бездоганної поведінки й сумлінного ставлення до праці» (ч. 4 ст. 74);

- звільнення від покарання з випробуванням (ч. 1 ст. 75, ч. 1 ст. 79);

- дострокового зняття судимості (ст. 91);

2) суттєво обмежено застосування положень КК щодо:

- умовно­дострокового звільнення від відбування покарання (п. 1 і 2 ч. 3 ст. 81);

- заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (п. 1 і 2 ч. 4 ст. 82);

- повного або часткового звільнення від відбування покарання за амністією та помилуванням (ч. 4 ст. 86, ч. 3 ст. 87).

Крім того, у ст. 89 КК передбачено, що особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, уважаються не судимими, якщо вони протягом року з дня відбування покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину.

Проте, законодавство все ще залишає чимало способів уникнення особами, які вчинили корупційні злочини, кримінальної відповідальності, покарання взагалі або пропорційного покарання. Йдеться, зокрема, про:

- звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка пропонувала, обіцяла або надала неправомірну вигоду (ч. 5 ст. 354). При цьому звільненню від кримінальної відповідальності підлягає навіть ініціатор корупційної угоди (детальніше про це – нижче);

- укладання угоди про визнання винуватості, якою допускається призначення узгодженого покарання, навіть у випадках, коли підозрюваний нічим не допоміг слідству у розкритті корупційної схеми, розкритті злочинів інших осіб (статті 468, 469, 470, 472, 473–475 КПК). При цьому санкціями багатьох статей КК за корупційні злочини передбачено покарання, не пов’язане з позбавленням волі;

- звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК) – з урахуванням того, що законом не визначено ні перелік відповідних хвороб, ні порядок внесення до місцевого суду, у межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, клопотання (подання) про звільнення від покарання за хворобою, тобто сам цей порядок часто відбувається за корупційними схемами (див. статті 537 і 539 КПК);

- звільнення від відбування покарання за законом про амністію (ст. 86 КК). Закон «Про застосування амністії в Україні» (ст. 4) не забороняє поширювати амністію на осіб, засуджених за корупційні злочини, хоча й передбачає, що законом про амністію вони можуть бути визначені такими, на яких амністія не поширюється;

- звільнення від відбування покарання за актом про помилування – після фактичного відбуття строку покарання, визначеного в ч. 3 ст. 81 (ст. 87 КК);

- звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання в зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49, ч. 5 ст. 74, ст. 80 КК);

- умовно­дострокове звільнення від відбування покарання й заміну невідбутої частини покарання більш м’яким (статті 81 і 82 КК);

- звільнення від кримінальної відповідальності і від відбування покарання певних категорій осіб, які можуть бути суб’єктами окремих корупційних злочинів, зокрема, неповнолітніх (статті 97, 104–107 КК) і вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК);

- звільнення від кримінальної відповідальності військової службової особи, яка вчинила заволодіння військовим майном шляхом зловживання службовим становищем (ст. 410 КК) – з посиланням на ч. 4 ст. 401 КК, яка ніби дозволяє таке звільнення із застосуванням до винного заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України (ДСЗС)[9].

Ці положення законодавства містять значні корупційні ризики з огляду на широку прокурорську і судову дискрецію. Тому необхідним є подальше звуження підстав для звільнення осіб, які вчинили корупційні правопорушення, від кримінальної відповідальності та покарання, інших невиправданих переваг стосовно цих осіб. Зокрема, слід внести зміни до законодавства, згідно з якими:

а) виключити можливість звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка без прохання і вимагання, за власною ініціативою, пропонувала, обіцяла або надала неправомірну вигоду;

б) запровадити у КПК, крім угоди про визнання винуватості, яка не повинна поширюватися на осіб, які вчинили корупційні злочини, угоду про співпрацю, яка передбачала б можливість пом’якшення покарання і навіть звільнення від нього з випробуванням у випадках, коли у разі вчинення злочинів, у т.ч. корупційних, за попередньою змовою групою осіб, організованою групою та злочинною організацією, особа здійснювала б активне сприяння у розслідуванні злочинів щодо інших співучасників;

в) визначити в законі перелік відповідних хвороб, які є підставою для звільнення від покарання за (ст. 84 КК);

г) оптимізувати можливості для звільнення від відбування покарання осіб, які вчинили корупційні злочини, за законом про амністію і актом про помилування (статті 86 і 87 КК), а також умовно-дострокового звільнення таких осіб від відбування покарання і заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (статті 81 і 82 КК), передбачивши для таких засуджених конкретні поведінкові стимули;

д) збільшити за окремі найбільш небезпечні корупційні злочини розмір покарання у виді позбавлення волі і, відповідно, строки давності і строки погашення судимості (ст. 49, ч. 5 ст. 74, ст. 80, ст. 96­5 КК). Слід, зокрема, врахувати положення ст. 29 Конвенції ООН-1, згідно з якими «кожна Держава-учасниця, у відповідних випадках, встановлює відповідно до свого внутрішнього права тривалий строк давності для порушення провадження щодо будь-яких злочинів, що визначені цією Конвенцією, і встановлює більш тривалий строк давності або можливість призупинення плину строку давності в тих випадках, коли особа, підозрювана у вчиненні злочину, ухиляється від правосуддя». Держави також мають розглянути можливість зупинення всіх застосовуваних строків давності на той час, поки службова особа користується імунітетом[10];

е) виключити можливість звільнення від кримінальної відповідальності та мінімізувати звільнення від відбування покарання вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК) у випадках вчинення ними корупційних злочинів;

є) виключити із статті 401 КК частину 4, що нібито надає можливість звільнення від кримінальної відповідальності військової службової особи, яка вчинила заволодіння військовим майном шляхом зловживання службовим становищем (ст. 410 КК).

Але ще більш важливим є інше: якщо особа вчинила корупційний злочин, передбачений іншими статтями, крім перелічених у примітці до ст. 45 КК, то згадані вище положення статей 45, 46, 47 і 48, ч. 1 ст. 69, ч. 4 ст. 74, ч. 1 ст. 75, ч. 1 ст. 79, п. 1 і 2 ч. 3 ст. 81, п. 1 і 2 ч. 4 ст. 82, ч. 4 ст. 86, ч. 3 ст. 87, ст. 89 і ст. 91 КК щодо осіб, які вчинили корупційні злочини, на неї взагалі не поширюються.

У багатьох випадках діяння, передбачені статтями, переліченими в примітці до ст. 45 КК, на практиці навмисно (з корупційною чи іншою особистою метою або із співчуття до підозрюваного, підсудного) кваліфікують неправильно – як суміжні злочини, що не тягнуть відповідних наслідків.

З огляду на це перелік корупційних злочинів у примітці до ст. 45 КК потребує розширення.

Ефективно боротися з корупцією в багатьох її проявах можна лише за умови суворого дотримання принципу невідворотності кримінальної відповідальності та покарання.

Але в Україні в 2010–2016 роках стосовно більшості осіб, які фактично вчинили злочин, передбачений ст. 368 КК («Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою»), провадження було закрито: формально законно – зі звільненням від кримінальної відповідальності, або незаконно – ніби за відсутністю складу чи події злочину тощо. До двох третин засуджених за цей злочин застосовано обмеження волі, виправні роботи, громадські роботи або штраф і лише до третини – позбавлення волі. Понад 60% осіб, засуджених до позбавлення волі, обмеження волі і виправних робіт, звільнені від покарання.

Для порівняння: в 2010–2012 роках в Грузії за ст. 338 КК (пасивне хабарництво) розслідувалось 229 справ, передано в суд справи стосовно 291 особи, із них засуджено до позбавлення волі – 228 осіб (причому на середній строк 3 роки 8 місяців), а до штрафу – лише одна особа.

3. Конвенція ООН-1 передбачає (ст. 29 «Строк давності»): кожна держава встановлює тривалий строк давності для порушення провадження щодо будь-яких злочинів, що визначені цією Конвенцією, і більш тривалий строк давності, або можливість призупинення плину строку давності у випадках, коли особа, підозрювана у вчиненні злочину, ухиляється від правосуддя.

В Україні строки звільнення від кримінальної відповідальності, а для юридичних осіб – звільнення від застосування заходів кримінально-правового характеру (статті 49, 96­5 КК) та від покарання (ст. 80 КК) у зв’язку із закінченням строків давності залежать виключно від тяжкості злочину (див. ст. 12 КК) і становлять не менше двох років (з дня вчинення злочину або, відповідно, з дня набрання чинності обвинувальним вироком) – при вчиненні злочину невеликої тяжкості й не більше 15 років – в разі вчинення особливо тяжкого злочину.

При ухиленні особи від досудового слідства або суду (від відбування покарання) перебіг давності переривається.

Проте, рекомендація розглянути можливість зупинення всіх застосовуваних строків давності на той час, поки службова особа користується імунітетом, Україною не виконана.[11]

4. Спеціальною підставою звільнення особи, яка вчинила корупційний злочин, від кримінальної відповідальності, яка поширюється на злочини, передбачені статтями 354, 368­3, 368­4, 369 і 369­2 КК, є підстава, визначена в ч. 5 ст. 354 КК. Згідно з умовами її застосування звільненню від кримінальної відповідальності підлягає виключно особа, яка:

1) запропонувала, пообіцяла або надала неправомірну вигоду особам, зазначеним у статтях 354, 368, 368­3, 368­4, 369 і 369­2 КК. Під останніми розуміються:

- працівник підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, особа, яка працює на користь підприємства, установи чи організації;

- службова особа (крім осіб, визначених у ч. 4 ст. 18 КК. Такий підхід пояснюється тим, що крім держави самої іноземної публічної службової особи у випадку її підкупу жодна інша держава не матиме юрисдикції для притягнення її до відповідальності)[12];

- службова особа юридичної особи приватного права;

- особа, яка не є державним службовцем, посадовою особою місцевого самоврядування, але провадить професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг;

- особа, яка пропонує чи обіцяє (погоджується) за таку вигоду або за надання такої вигоди третій особі вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави;

2) після пропозиції, обіцянки чи надання неправомірної вигоди вона – до отримання з інших джерел інформації про цей злочин органом, службова особа якого згідно із законом наділена правом повідомляти про підозру, – добровільно заявила такому органу про те, що сталося[13], та

3) активно сприяла розкриттю злочину, вчиненого особою, яка одержала неправомірну вигоду або прийняла її пропозицію чи обіцянку.

Водночас існує порушення логіки в нормі ч. 5 ст. 354 КК.

Особа, яка пропонувала чи обіцяла надати неправомірну вигоду, очевидно, є ініціатором злочинних діянь, а тому в цих випадках ідеться про провокацію злочину. Хоча особа, яка не є службовою особою, не є й суб’єктом злочину, передбаченого ст. 370 КК, а так само не може бути визнана співучасником злочинів, передбачених частинами 3 і 4 статей 354, 368­3, 368­4, частинами 2 і 3 ст. 369­2 і статтею 368 КК, однак її – як явного провокатора – не можна звільняти від кримінальної відповідальності, виходячи із принципу справедливості.

Група оцінювання GRECO (GET) ще у 2011 р. була стурбована тим, що дійове каяття застосовується до хабародавця, незалежно від того, чи ініціатива вчинити злочин походила від нього самого; хабародавець може навіть діяти як підбурювач, а потім бути звільнений від відповідальності в результаті повідомлення про злочин. GET зауважила, що хабародавці можуть зловживати цим інструментом, наприклад використовувати його як засіб вчинення тиску на одержувача хабара для одержання ще більших переваг, або в ситуаціях, коли про хабарництво повідомляють через тривалий проміжок часу після того, як злочин був вчинений. GET рекомендувала переглянути автоматичне звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили активне хабарництво і заявили про це до правоохоронних органів[14].

З огляду на наведене, відповідні рекомендації виконані неточно.

Тому треба виключити можливість звільнення від кримінальної відповідальності:

1) підбурювачів, які пропонували, обіцяли надати неправомірну вигоду або надали її за власною ініціативою;

2) осіб, які тривалий час (наприклад, понад 7 діб) не повідомляли про злочин відповідні органи, адже тривале замовчування цього факту жодним чином не може бути розцінене як активне сприяння розкриттю злочину.

Якщо ігнорувати цей принцип, то штучно може бути створена ситуація, коли осіб, які будуть систематично поширювати корупційний спосіб життя, треба звільняти від кримінальної відповідальності, а осіб, які внаслідок дій перших можуть стати випадковими злочинцями, навпаки, притягувати до неї.

5. Необхідно також узгодити КК із Законом «Про запобігання корупції».

Так, у КК треба передбачити спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності за одержання неправомірної вигоди, якщо воно було вчинене за обставин, визначених у ч. 2 ст. 24 вказаного Закону («особа... виявила у своєму службовому приміщенні чи отримала майно, що може бути неправомірною вигодою»).

Отже, слід доповнити ст. 354 КК частиною 6 такого змісту: «Особа, яка виявила у своєму службовому приміщенні чи одержала, без прохання чи вимагання з її боку, майно, що може бути неправомірною вигодою, звільняється від кримінальної відповідальності за злочини, передбачені статтями 354, 368, 368­3, 368­4, 369­2 цього Кодексу, якщо після його виявлення, одержання вона невідкладно, але не пізніше одного робочого дня, добровільно заявила про те, що сталося, органу, службова особа якого згідно із законом наділена правом повідомляти про підозру, та активно сприяла розкриттю злочину, вчиненого особою, яка надала неправомірну вигоду».

Відповідальність за правопорушення, пов’язані з корупцією

Законом «Про запобігання корупції» в юридичний обіг введено поняття «правопорушення, пов’язане з корупцією». Це правильний крок, зроблений для того, щоби можна було легше відмежувати корупційні правопорушення від схожих на них і, відповідно, зосередити зусилля органів із запобігання і протидії корупції на корупційних правопорушеннях. Адже відомо, що в часи, коли поняття «корупційні правопорушення» і «правопорушення, пов’язане з корупцією», не розмежовувалися, зазначені органи «робили статистику» боротьби з корупцією за допомогою переважно виявлення осіб, безпосередньо не причетних до корупції (державних службовців та інших осіб, які вчасно не подали декларацію або у позаробочий час займалися забороненою для них оплатною діяльністю тощо).

Специфічними ознаками правопорушення, пов’язаного з корупцією, відповідно до Закону є те, що воно: а) не містить ознак корупції; б) порушує встановлені Законом «Про запобігання корупції» (але не іншим законом) вимоги, заборони та обмеження; в) вчинене особою, зазначеною в ст. 3 цього Закону; г) за нього законом установлено юридичну відповідальність певного виду – кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову.

На підставі цих ознак можна виділити три групи таких правопорушень:

1) кримінальні правопорушення (злочини), пов’язані з корупцією:

- порушення порядку фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) (ст. 159­1 КК);

- підкуп виборця, учасника референдуму (ст. 160 КК);

- декларування недостовірної інформації (ст. 366­1 КК);

- провокація підкупу (ст. 370 КК);

- легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК);

2) адміністративні правопорушення, прямо визначені в главі 13­А КУпАП як пов’язані з корупцією:

- порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності (ст. 172­4);

- порушення встановлених законом обмежень щодо одержання дарунка (пожертви) (ст. 172­5);

- порушення вимог фінансового контролю (ст. 172­6);

- порушення вимог щодо повідомлення про конфлікт інтересів (ст. 172­7);

- невжиття заходів щодо протидії корупції (ст. 172­9);

- порушення заборони розміщення ставок на спорт, пов’язаних з маніпулюванням офіційним спортивним змаганням (ст. 172­9­1);

3) адміністративні правопорушення, передбачені КУпАП, суміжні з корупційними та пов’язаними з корупцією правопорушеннями:

- порушення права на інформацію та права на звернення (ст. 212­3);

- порушення законодавства з фінансових питань (ст. 164­2);

- невиконання законних вимог посадових осіб НАБ (ст. 185­13);

- невиконання законних вимог (приписів) НАЗК (ст. 188­46);

- порушення порядку надання фінансової (матеріальної) підтримки для здійснення виборчої кампанії (ст. 212­15);

- порушення порядку подання фінансового звіту про надходження й використання коштів виборчого фонду, звіту партії про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру (ст. 212­21).

Санкції статей 172­4–172­9­1 КУпАП передбачають застосування за правопорушення, пов’язані з корупцією, таких стягнень:

1) штраф;

2) конфіскація. Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є в приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законом (ст. 29 КУпАП). Статті 172­4–172­9­1 КУпАП передбачають не можливість, а обов’язковість конфіскації отриманого доходу, винагороди, подарунка (дарунка, пожертви), грошей;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Згідно зі ст. 30 КУпАП, це стягнення суд може призначити на строк:

- від шести місяців до одного року, незалежно від того, чи передбачене воно в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КУпАП, – коли з урахуванням характеру правопорушення, вчиненого за посадою, особи, яка його вчинила, та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за нею права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (це може бути, наприклад, у випадках, передбачених статтями 185­13, 188­46, 212­3, 212­15);

- один рік, – коли його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КУпАП (див. ч. 3 ст. 172­4, ч. 2 ст. 172­5, ч. 3 ст. 172­6, ч. 3 ст. 172­7, ч. 2 ст. 172­9­1). У другому випадку призначення цього стягнення є обов’язковим і не може залежати від розсуду суду: адже відповідні санкції не містять слів «або без такого» (як-от у ст. 123), до того ж у ч. 5 ст. 30 спеціально передбачено, в яких саме випадках суд має дискреційні повноваження.

Усне зауваження, що передбачене у випадках малозначності вчиненого адміністративного правопорушення (ст. 22 КУпАП), не є стягненням. Передавати на розгляд громадської організації або трудового колективу матеріали про адміністративні правопорушення, вчинені посадовими особами, закон (ст. 21 КУпАП) забороняє.

Водночас слід звернути на деякі проблеми, які виникли у зв’язку з визначення у КУпАП зазначених адміністративних правопорушень.

1. Незважаючи на розмежування понять «корупційні правопорушення» і «правопорушення, пов’язане з корупцією», продовжує існувати неузгодженість законодавства.

Так, станом на 1 березня 2017 р. все ще йдеться:

- у ст. 54 Закону «Про прокуратуру» про вчинення «адміністративного корупційного правопорушення, пов’язаного з порушенням обмежень, передбачених Законом «Про засади запобігання і протидії корупції»;

- у ч. 5 ст. 14 і ч. 1 ст. 84 Закону «Про державну службу» – про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення корупційного або пов’язаного з корупцією правопорушення, у ч. 2 ст. 19 – про «адміністративне стягнення за корупційне або пов’язане з корупцією правопорушення;

- у статтях 257, 277 і 285 КУпАП – про «адміністративні корупційні правопорушення» (таких вже не існує);

- у ст. 16 Закону «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» – про обов’язок військовослужбовців УДО й осіб, які претендують на службу в УДО, подавати декларацію про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за формою і в порядку, що встановлені Законом «Про засади запобігання і протидії корупції», а також про звільнення із служби військовослужбовців УДО, яких притягнуто до відповідальності за вчинення адміністративного корупційного правопорушення, пов’язаного з порушенням обмежень, передбачених Законом «Про засади запобігання і протидії корупції»;

- в інших законах.

2. Незаконне використання інформації, яка стала відома особі в зв’язку з виконанням службових повноважень (ст. 172­8), лише помилково віднесене до правопорушень, пов’язаних з корупцією.

Насправді воно являє собою різновид незаконного використання службових повноважень або становища, тобто містить ознаки корупції, і тому відповідає ознакам корупційного правопорушення.

З цього, з урахуванням визначення корупційного правопорушення (див. ст. 1 Закону «Про запобігання корупції») випливає, що діяння, передбачене у ст. 172-8 КУпАП, слід перенести до КК, який наразі передбачає відповідальність за аналогічні діяння.

Так, за незаконне використання (у т.ч. шляхом розголошення) інформації, що стала відома в зв’язку з виконанням посадових повноважень, відповідальність – залежно від конкретного виду інформації та інших обставин – може настати за статтями 132, 145, 163, 168, 182 (конфіденційна інформація про особу), 159 (таємниця голосування), 231 (комерційна та банківська таємниця), 232­1 (інсайдерська інформація), 328, 381 і 422 (державна таємниця), 330 (службова інформація), 387 (дані досудового слідства) та деякими іншими КК.

У випадках, передбачених статтями 132, 159, 163, 168, 182, 328, 330, 387, 422 КК, достатньо самого діяння, і лише у випадках, передбачених статтями 145, 231, 232-1, 381 КК, необхідною ознакою складу злочину є настання певних наслідків (заподіяння істотної чи значної шкоди або тяжких наслідків).

Крім того, на перший погляд, ст. 172­8 КУпАП має зв’язок зі ст. 26 Закону «Про запобігання корупції», згідно з якою особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зазначеним у п. 1 ч. 1 ст. 3 цього Закону, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, забороняється, зокрема, розголошувати або використовувати в інший спосіб у своїх інтересах інформацію, яка стала їм відома в зв’язку з виконанням службових повноважень, крім випадків, установлених законом. Суб’єктами усіх установлених у ч. 1 ст. 26 Закону обмежень є відповідні особи, які звільнилися (державний службовець, військовослужбовець, суддя тощо) або іншим чином припинили діяльність (Президент, народний депутат України, депутат місцевої ради, присяжний тощо), пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування.

Проте, суб’єктом правопорушення, передбаченого ст. 172­8 КУпАП, є такі самі суб’єкти, але які не звільнились й не припинили іншим чином свою діяльність.

Тут наявною є суперечність: якщо особи, зазначені в п. 1 ст. 3 Закону, звільнилися з посади або іншим чином припинили згадану діяльність, то вони вже не є особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, тобто не є суб’єктами правопорушення, передбаченого ст. 172­8 КУпАП.

Таким чином, ст. 26 Закону «Про запобігання корупції» насправді не має відношення до ст. 172­8 КУпАП.

Слід такого вказати на те, що відповідно до Закону від 3 листопада 2015 р. суб’єктом правопорушення, передбаченого ст. 172­8 КУпАП, є також особи, зазначені в ч. 2 ст. 17 Закону «Про запобігання впливу корупційних правопорушень на результати офіційних спортивних змагань».

При цьому не враховано, що суб’єкт адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 172­8 КУпАП – спеціальний: особа, якій відома певна інформація у зв’язку з виконанням службових повноважень. Але суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення, що впливають на результати офіційних спортивних змагань, визнаються особи, які не є таким спеціальним суб’єктом, а які підбурювали спеціальних суб’єктів до корупційних правопорушень або вступили з ними у змову. У зв’язку з цим примітка до ст. 172­8 КУпАП також потребує уточнення.

3. У ч. 1 ст. 172­4 КУпАП йдеться про «медичну та суддівську практику, інструкторську практику із спорту». Таке формулювання може породити сумнів у тому, що під суддівською практикою слід розуміти саме спортивну суддівську практику (а не, скажімо, практику роботи в арбітражному, третейському, товариському суді тощо).

Тому до ч. 1 ст. 172­4 КУпАП слід внести уточнення.

4. Обмежень щодо одержання подарунків особами, зазначеними у п. 3 ст. 3 Закону «Про запобігання корупції» (не функціонерами), Закон не містить. Відповідно, таким особам абсолютно дозволено:

- одержувати подарунки від підлеглих;

- одержувати подарунки, які не відповідають загальновизнаним уявленням про гостинність, у т.ч. коштовні;

- не відмовлятися від подарунків і не повідомляти про їх одержання або знаходження у службовому приміщенні тощо.

В інших державах передбачені спеціальні обмеження і для інших категорій осіб, зокрема посадових осіб юридичних осіб приватного права, осіб, які не є службовими особами. Наприклад, за законодавством Литви лікарі мають право приймати подарунок від пацієнта, якщо його вартість не перевищує одного мінімального розміру заробітної плати (приблизно 300 євро), хоча при цьому кількість пацієнтів не обмежена.

В Україні так само необхідно встановити певні обмеження щодо одержання подарунків на осіб, визначених в п. 3 ч. 1 ст. 3 Закону «Про запобігання корупції», та поширити на них дію ст. 172-5 КУпАП.

5. Із примітки до ст. 172-6 КУпАП випливає, що відповідальність настає за ч. 4 ст. 172-6 КУпАП, якщо в декларації відомості про майно або інший об’єкт декларування, що має вартість, відрізняються від достовірних на суму від 100 до 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.

Із цього формулювання неясно, йдеться про застосування зазначеного мінімального порогу до вартості усіх об’єктів декларування чи лише тих, вартість яких є чітко визначеною у правочині (наприклад, вартість купленого майна). Адже можуть бути такі об’єкти, вартість яких суб’єкт декларування може самостійно приблизно визначити у своїй декларації, але вона не буде відповідати ринковій або оціночній вартості.

З цієї та інших причин застосувати цю статтю до того часу, як НАЗК визначить порядок оцінки вартості задекларованого майна, проблематично.

6. Закон «Про запобігання корупції» не передбачає особливостей розв’язання конфлікту інтересів, якщо він має місце за участі посадової особи, звільнення якої з посади здійснюється за рішенням Президента, ВР, КМ, а так само військової посадової особи та інших осіб, які не мають можливості звільнитися у 15­денний строк і яких неможливо звільнити у місячний строк.

Крім того, із Закону «Про запобігання корупції» (абзац другий ч. 2 ст. 27) незрозуміло: які саме «відповідні особи» – нижчі чи вищі за посадою – мають вжити заходів до усунення певних обставин; яким саме правовим актом встановлено «установлений порядок» переведення на іншу посаду осіб з метою уникнення підпорядкування; чому у разі неможливості переведення повинна звільнятися з роботи особа, яка перебуває у підпорядкуванні, а не особа, яка була призначена на посаду пізніше (отже, з порушенням встановленого цією статтею обмеження).

Усе зазначене не дозволяє і застосовувати ст. 172-7 КУпАП у відповідних випадках.

7. Перелік визначених Законом «Про запобігання корупції» (статті 28–36 та ін.) обов’язків відповідних службових осіб стосовно вжиття заходів щодо запобігання корупції є більш широким, ніж склад правопорушення, передбаченого ст. 172­9 КУпАП.

Так, не є таким правопорушенням невжиття передбачених законом заходів відповідною посадовою чи службовою особою в разі виявлення нею: конфлікту інтересів підлеглої особи, якщо він не створює склад корупційного правопорушення; правопорушення, пов’язаного з корупцією (тобто – не корупційного правопорушення).

Зазначене є вадою ст. 172­9 КУпАП.

8. Справи про правопорушення, передбачені ст. 172­9­1 КУпАП, розглядають суди. Що ж стосується протоколів, то в КУпАП є проблема з визначенням уповноважених осіб, які мають право їх складати (див. статті 218–255 КУпАП).

Відповідно до п. 11 ст. 255 КУпАП у справах про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 172­4–172­20 КУпАП, протоколи мають право складати прокурори.

Проте, згідно із Законом від 12 лютого 2015 р. пункт 11 із ст. 255 КУпАП виключено з дня початку діяльності НАЗК. Цим же Законом до підвідомчості НАЗК віднесено складання протоколів лише про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 172­4–172­9 і 188­46 (новий абзац п. 1 ст. 255 КУпАП).

Отже, наразі протоколи про правопорушення, передбачені ст. 172­9­1 КУпАП, складати нікому.

9. Із ст. 212-15 КУпАП неясно, чи передбачено нею відповідальність за надання або отримання внеску на підтримку політичної партії, надання або отримання фінансової (матеріальної) підтримки для здійснення передвиборної агітації, агітації з всеукраїнського або місцевого референдуму у розмірах, менших ніж визначені у Примітці до ст. 159-1 КК.

Відповідь на це запитання може бути і ствердною, і негативною. Але в обох випадках вона може бути поставлена під сумнів.

З одного боку, якщо законодавець не мав на увазі встановити відповідальність за надання або отримання вказаного внеску, фінансової (матеріальної) підтримки у розмірах, менших ніж визначені у Примітці до ст. 159-1 КК, то він повинен був би мати для цього підстави – але таких підстав ні національне законодавство, ні міжнародні акти не містять. Крім того, існує певний правовий порядок здійснення внесків, підтримки – хто і кому їх може надавати, хто у кого може їх приймати, в який спосіб, в якому розмірі тощо. Отже, всі діяння, що суперечать цьому порядку, у т.ч. здійснення внеску особою, якій це заборонено, чи одержання внеску від такої особи можна розглядати як його порушення.

З іншого, якби законодавець мав на увазі передбачити відповідальність за такі діяння, він мав би по іншому сформулювати диспозицію ст. 212-15 КУпАП – так, щоби вона сприймалася чітко й однозначно – так, як вона сформульована у ч. 2 ст. 159-1 КК. Бо насправді «надання або отримання» і «порушення порядку надання або отримання» – це різні речі. Крім того, усі сумніви, у т.ч. щодо змісту закону, мають розглядатися на користь особи, яка притягується до відповідальності за його порушення.

10. Ще однією проблемою є санкції за адміністративно караний незаконний внесок (підтримку):

а) штраф – до громадян він застосовується в розмірі від 70 до 100 нмдг (490–1700 грн.), а до посадових осіб – від 100 до 130 нмдг (1700–2210 грн.). Очевидно, що такі розміри штрафу важко визнати пропорційними, особливо у випадках, коли розмір незаконного внеску на підтримку політичної партії сягає мільйона гривень;

б) конфіскацію предметів фінансової (матеріальної) підтримки для здійснення передвиборної агітації, агітації з всеукраїнського або місцевого референдуму ст. 212-15 КУпАП прямо не передбачає. Відповідно ж до ст. 29 КУпАП, конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, є можливою лише, якщо предмет перебуває у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами. Тому ст. 29 КУпАП можна застосувати лише у випадках, коли буде встановлено належність предметів фінансової (матеріальної) підтримки конкретній фізичній особі-порушнику;

в) згідно з ч. 5 ст. 30 КУпАП позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, хоча і не передбачене в санкції статті Особливої частини КУпАП, може бути призначене судом на строк від шести місяців до одного року, коли з урахуванням характеру адміністративного правопорушення, вчиненого за посадою, особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за нею права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Проте, судова статистика свідчить, що це стягнення у випадку ст. 212-15 КУпАП суди практично не застосовують.

11. Окремими законами передбачені спеціальні правові наслідки притягнення особи до відповідальності за правопорушення, пов’язані з корупцією, зокрема наслідки, що стосуються:

1) призначення на певні посади, виконання певних обов’язків. Таку особу протягом року після накладення адміністративне стягнення не можна: призначати на посаду в НАБ (п. 2 ч. 1 ст. 13 Закону «Про Національне антикорупційне бюро України»); включати до списків присяжних (п. 5 ч. 2 ст. 65 Закону «Про судоустрій і статус суддів»); призначати членом ВККС (ч. 24 ст. 95 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). Поліцейським така особа не може бути незалежно від часу накладення стягнення (п. 5 ч. 2 ст. 61 Закону «Про Національну поліцію»);

2) звільнення з посади (зі служби), припинення повноважень на посаді. У разі набрання законної сили рішенням суду про притягнення до відповідальності за правопорушення, пов’язане з корупцією, стосовно нього: прокурор підлягає звільненню з посади в триденний строк з дня отримання копії відповідного судового рішення (ст. 54 Закону «Про прокуратуру»); поліцейський звільняється зі служби в поліції (п. 10 ч. 1 ст. 77 Закону «Про Національну поліцію»); член поліцейської комісії втрачає повноваження (п. 9 ч. 8 ст. 51 Закону «Про Національну поліцію»); сільський, селищний, міський голова, депутат місцевої ради вважаються такими, повноваження яких достроково припинені, якщо накладено стягнення у виді позбавлення права займати посади або займатися діяльністю, що пов’язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування (п. 3­1 ч. 1 ст. 79 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», п. 7 ч. 1 ст. 5 Закону «Про статус депутатів місцевих рад»);

3) дисциплінарної відповідальності: особа підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності, якщо суд не позбавив її права обіймати певні посади, пов’язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, або прирівняні до них (ч. 2 ст. 65 Закону «Про запобігання корупції»). Хоча Закон в цій частині є імперативним, він може передбачати інше дисциплінарне стягнення, крім звільнення зі служби чи з посади. НАЗК уповноважене ініціювати вжиття заходів щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності осіб, винних у вчиненні таких правопорушень (п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону «Про запобігання корупції»);

4) пенсійного забезпечення. Звільнення з роботи в зв’язку із притягненням до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, пов’язаного з корупцією, тягне за собою втрату права на спеціальну пенсію: прокурорів (ч. 12 ст. 86 Закону «Про прокуратуру»); військовослужбовців і деяких інших осіб та членів їх сімей (ч. 2 ст. 5 Закону «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»); народних депутатів України (ч. 12 ст. 20 Закону «Про статус народного депутата України»). У цих випадках пенсія призначається на загальних підставах, установлених Законом «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

КЗП також передбачає, що підставою припинення трудового договору є укладення трудового договору (контракту), всупереч вимогам Закону «Про запобігання корупції», встановленим для осіб, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення (п. 7-1 ст. 36), а додатковою підставою розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов – перебування всупереч вимогам Закону «Про запобігання корупції» у прямому підпорядкуванні у близької особи (п. 4 ст. 41).

Крім зазначених, подібні наслідки передбачені, наприклад, законами «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про державну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу» та ін.

Очевидно, що в законах усі ці наслідки слід уніфікувати з метою забезпечення принципу рівності перед законом.

12. Відповідно до ст. 255 КУпАП, у справах про адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією, протоколи про правопорушення мають право складати уповноважені посадові особи:

- органів внутрішніх справ (Національної поліції) (зокрема, статті 172­4–172­9 КУпАП);

- НАЗК (статті 172­4–172­9, 188­46, 212-15, 212-21). Крім того, Закон «Про запобігання корупції» (п. 12­1 ч. 1 і ч. 3 ст. 12) прямо уповноважує уповноважених осіб НАЗК складати протоколи про адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією, і застосовувати передбачені законом заходи забезпечення провадження у відповідних справах;

- НАБ (тільки ст. 185­13);

- НАВРУА (тільки ст. 188-48).

З дня початку діяльності НАЗК – 15 серпня 2016 р. – органи прокуратури, а також органи СБУ втратили повноваження складати такі протоколи.

Проте, приймаючи Закон «Про запобігання впливу корупційних правопорушень на результати офіційних спортивних змагань», законодавець забув визначити компетенцію щодо складання протоколів у справах про правопорушення, передбачені ст. 172­9­1 КУпАП.

Висновки і рекомендації.

1. Криміналізація корупції відповідно до міжнародних стандартів і створення підконтрольних державі і суспільству спеціалізованих правоохоронних органів дають можливості для забезпечення дії принципу невідворотності покарання за корупцію, а тому є обов’язковими умовами успішної протидії їй, у т.ч. в її транскордонних проявах.

2. Стан імплементації у КК положень антикорупційних конвенцій щодо встановлення кримінальної відповідальності можна визнати задовільним. Водночас, існують випадки як надмірної криміналізації (статті 364-1, 365-2 КК), яка тягне за собою складнощі при кримінально-правовій кваліфікації, так і не визнання кримінально-караними діянь, криміналізація яких прямо передбачена відповідними міжнародними конвенціями (йдеться про окремі фінансові злочини).

3. Перелік корупційних злочинів, визначений у ст. 45 КК, все ще є недосконалим, оскільки суперечить ознакам корупційного правопорушення, як вони визначені у ст. 1 Закону «Про запобігання корупції». Із нього слід виключити злочин, передбачений ст. 320 КК, а також внести зміни до ст. 210 КК (визначити у ній мету одержання неправомірної вигоди як конструктивну чи кваліфікуючу ознаку складу злочину).

Корупційними злочинами слід визначити як злочини, передбачені статтями 159-1, 160 КК, так і будь-які інші злочини, вчинені особою, уповноваженою на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування, прирівняною до них особою з метою одержання неправомірної вигоди або будь-якою особою – з метою підкупу зазначених осіб.

Усі корупційні злочини мають одержати спеціальну підслідність антикорупційних органів розслідування.

4. Протягом останніх років, в результаті багаторазового внесення змін до КК, усі склади антикорупційних злочинів у цілому вдалося привести у відповідність до міжнародних стандартів, зокрема стосовно об’єктивної сторони, суб’єктивної сторони і суб’єкта.

Проте, у деяких випадках ще залишається певна невідповідність. Йдеться про окремі положення статей 14, 15, 354, 357, 368-2, 368-3, 368-4, 369, 370, 410 КК, а особливо – ст. 364 КК.

5. В порядку імплементації відповідних конвенційних положень у 2013 р. КК доповнено розділом XIV-1 «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб» (статті 96-3–96-11). Ним встановлено квазі-кримінальну відповідальність юридичних осіб за окремі корупційні злочини, зокрема пов’язані з легалізацією майна та з обіцянкою, пропозицією і наданням неправомірної вигоди (статті 209 і 306, частини 1 і 2 статей 368-3, 368-4, статті 369 і 369-2 КК). Ці положення є чинними з 4 червня 2014 р.

Очевидно, їх треба поширити насамперед і на ст. 159-1 КК, а також на усі злочини, вчинені з метою одержання неправомірної вигоди.

Необхідно також розглянути питання про те, щоби такий захід до юридичних осіб, як відмова учаснику, учаснику попередньої кваліфікації в участі у процедурі закупівлі, попередній кваліфікації учасників, був передбачений як один із заходів кримінально-правового характеру, що можуть застосовуватися до юридичних осіб у разі, якщо відомості про юридичну особу, яка є учасником або учасником попередньої кваліфікації, внесено до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення.

Слід також розширити перелік санкцій, що можуть бути застосовані до юридичних осіб в межах заходів кримінально-правового характеру, зокрема за рахунок таких, як:

- заборона певної діяльності; заборона рекламування власної діяльності, виробів, послуг тощо;

- усунення від посади директора і призначення довірчого керуючого;

- позбавлення ліцензії;

- заборона користуватися дотаціями, субвенціями, іншими формами фінансової допомоги з публічних коштів;

- заборона користуватися допомогою міжнародних організацій;

- закриття окремих підрозділів підприємства;

- припинення діяльності підприємства;

- опублікування судового рішення.

6. Конвенційні вимоги щодо застосування кримінальних санкцій, які враховують ступінь небезпеки корупційних злочинів, виконано в Україні суперечливо.

Так, ці санкції не в усіх випадках враховують ступінь небезпеки зазначених злочинів, а розміри встановлених в санкціях штрафів, громадських робіт, виправних робіт, арешту, обмеження волі, позбавлення волі не узгоджені між собою.

Для того, щоб виправити цю ваду КК, необхідно уніфікувати всі санкції у такий спосіб, коли конкретні розміри кожного виду основного покарання відповідають конкретним розмірам відповідних інших видів основних покарань.

Наприклад, якщо за певний злочин передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк до двох років, то його альтернативою може бути штраф розміром від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо на строк від двох до п’яти років – то штраф розміром від 1000 до 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а якщо позбавлення волі в санкції взагалі не передбачене, то штраф може призначатися в розмірі не більше 500 зазначених мінімумів. Такий же підхід має бути і до встановлення розмірів інших видів покарань.

7. Всупереч вимогам статті 30 Конвенції ООН у багатьох випадках у КК не взято до уваги ступінь небезпеки відповідних злочинів під час розгляду питання про можливість дострокового або умовного звільнення осіб, засуджених за такі злочини.

Законодавство все ще залишає багато способів уникнення особами, які вчинили корупційні злочини, кримінальної відповідальності чи покарання або можливостей для призначення невиправдано м’якого – порівняно з небезпечністю корупційних злочинів – покарання.

За таких обставин суди мають можливість, іноді з порушенням закону, а часто і без явного порушення закону, піддаватися тиску або підкупу і продовжувати виносити м’які вироки. Така судова практика, судячи зі судової статистики, стала не винятком, а правилом.

Для виправлення цієї ситуації потрібно:

- зробити більш дієвою дисциплінарну відповідальність суддів за порушення закону;

- звужувати межі покарань, передбачених санкціями відповідних статей;

- виключити все ще існуючі можливості для необґрунтованого пом’якшення покарання і звільнення від покарання за корупційні злочини – як ті, що прямо визначені у примітці до ст. 45 КК, так й усі інші.

8. Всупереч вимогам статті 30 Конвенції ООН проти корупції у багатьох випадках КК не передбачає як обов’язкове покарання позбавлення на певний строк осіб, засуджених за службові злочини, вчинені з метою одержання неправомірної вигоди (тобто – корупційні злочини), права займати державну посаду та займати посаду на будь-якому підприємстві, яке цілком або частково перебуває у власності держави, тощо.

9. Стосовно вжиття загальних заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення можливої конфіскації: a) доходів від корупційних злочинів, або майна, вартість якого відповідає вартості таких доходів; b) майна, обладнання та інших засобів, які використовувались або призначалися для використання під час вчинення корупційних злочинів, – Україна виконала свої міжнародні зобов’язання.

Проте, практика демонструє, що вжитих заходів недостатньо в частині забезпечення можливості виявлення, відстеження, заморожування або арешту зазначених доходів чи майна з метою подальшої конфіскації, а також управління замороженим, арештованим або конфіскованим майном.

Крім того, що стосується загалом статей КК, що встановлюють відповідальність за корупційні злочини, то окремі з них не передбачають можливості конфіскації майна (через правила, визначені у ст. 59 КК – це стосується злочинів, передбачених частинами 1–3 ст. 159-1, ч. 2 ст. 191, ст. 354, ст. 357, ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 364-1, ч. 1 ст. 368, частини 1 і 2 ст. 365-2, частини 1–3 статей 368-3 і 368-4, ч. 1 ст. 369, частини 1 і 2 ст. 369-2, частини 1–3 ст. 369-3) або спеціальної конфіскації (через правила, визначені у ст. 96-1 КК – це стосується злочинів, передбачених ч. 1 ст. 159-1, ч. 1 ст. 357).

Водночас конфіскацію майна визначено у санкції за злочин, передбачений ч. 1 ст. 368-2 КК, який не є ні тяжким, ні злочином проти основ національної безпеки, ні злочином проти громадської безпеки, тобто це прямо суперечить правилу, встановленому у ст. 59 КК, яке не має винятків.


[1] Вказівка в диспозиції ст. 364­1 на те, що юридична особа приватного права є такою «незалежно від організаційно­правової форми» є зайвою. При відсутності такої вказівки зміст та обсяг відповідного поняття не зміниться. Тому ці слова лише загромаджують диспозицію ст. 364­1 КК і мають бути з неї виключені.

[2] Крім того, діяння, передбачене ч. 1 ст. 365-2 КК, обтяжує вчинення його стосовно неповнолітньої чи недієздатної особи, особи похилого віку або повторно, а діяння, передбачені ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 364-1 і частинами 1 і 2 ст. 365-2 КК, обтяжує спричинення тяжких наслідків.

[3] У статтях 364, 364­1 КК вжито термін «одержання». Очевидно, що термінами «одержання» та «отримання» позначено однакові поняття. Тому термінологію у цій частині необхідно уніфікувати.

[4] Встановлення відповідальності службових осіб цього Фонду у ст. 365­2 КК є особливо недоречним. Це порушує засади, базуючись на яких була запроваджена відповідальність осіб, які виконують важливі суспільні функції, проте не є службовими, породжує невиправдану конкуренцію між нормою ст. 365­2 КК та нормами про злочини службових осіб. Тому вказівку на цього суб’єкта із ст. 365­2 КК слід виключити. За такої умови відповідальність службових осіб Фонду наставатиме за нормами про відповідальність публічних службових осіб (згідно з ч. 2 ст. 3 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» згаданий Фонд є юридичною особою публічного права, держава має вирішальний вплив на його господарську діяльність).

[5] Аналогічні положення містить низка актів, виданих у межах ЄС. Так, Другий протокол до Конвенції про захист фінансових інтересів Європейських Співтовариств (1997) передбачає, що юридичні особи мають нести відповідальність за шахрайство, активну корупцію та відмивання грошей, скоєні на власну користь будь-якою особою, яка діє, або індивідуально, або як частина органу юридичної особи, який посідає головне становище у юридичній особі, базуючись на повноваженні: а) представництва юридичної особи, або б) приймати рішення від імені юридичної особи, або в) здійснювати контроль за юридичною особою. Юридичні особи можуть визнаватись відповідальними і тоді, коли недостатність нагляду або контролю зазначеною особою призвела до вчинення шахрайства, акту активної корупції чи відмивання грошей на користь цієї юридичної особи особою, яка знаходиться під її управлінням (ст. 3). Санкції для юридичних осіб мають включати кримінальні і некримінальні штрафи та можуть включати інші санкції: a) позбавлення права на публічну допомогу; b) дискваліфікацію від здійснення комерційної діяльності; c) поміщення під судовий нагляд; d) ліквідацію за судовим наказом.

[6] Наразі НАЗК здійснює заходи щодо початку ведення Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення. Станом на 1 березня 2017 р. повноваження щодо надання відомостей з Реєстру, здійснює МЮ – до початку ведення Реєстру НАЗК (п. 3 постанови КМ №171 від 25 березня 2015 р.). Внесення інформації до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення, та надання відомостей з нього про юридичну особу НАЗК здійснюватиме після початку ведення ним цього Реєстру (згідно з Планом роботи НАЗК на 2017 рік це має відбутися до кінця 2017 р.). Див. також Положення про Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні правопорушення, затв. наказом МЮ №39/5 від 11.01.2012 р.

[7] Г. Хайне. Коллективная уголовная ответственность: проблема санкций. Предварительные замечания. Режим доступу: http://www.nbpublish.com/lpmag/single_mag.php?id=52&month=7&year=2001.

До цього можна додати такі приклади. Серед покарань, передбачених Законом Польщі "Про відповідальність колективних суб’єктів за дії, заборонені під загрозою покарання", такі: 1) грошове покарання; 2) заборона заохочення чи рекламування власної діяльності, виробів, послуг тощо; 3) заборона користуватися дотаціями, субвенціями, іншими формами фінансової допомоги з публічних коштів; 4) заборона отримувати публічні замовлення; 5) заборона користуватися допомогою міжнародних організацій, членом яких є Польща; 6) заборона ведення певної діяльності; 7) опублікування вироку. Крім того, застосовуються заходи: конфіскація у різноманітних формах, обов’язок повернути майнову вигоду тощо. Відповідно до КК Франції, за злочини і проступки до юридичних осіб можуть бути застосовані такі покарання: 1) штраф, розмір якого в 5 разів більше розміру штрафу для фізичних осіб; 2) припинення діяльності; 3) поміщення під судовий нагляд; 4) заборона здійснювати певні види професійної чи громадської діяльності; 5) закриття всіх або одного чи кількох закладів підприємства, які служили вчиненню інкримінованих діянь; 6) виключення з участі у договорах, що укладаються від імені держави; 7) заборона звертатися з публічним закликом до розміщення вкладів або цінних паперів; 8) заборона пускати в обіг певні чеки або користуватися кредитними картками; 9) конфіскація речі, яка служила або була призначена для вчинення злочинного діяння, або речі, яка одержана в результаті злочинного діяння; 10) афішування або поширення винесеного вироку. Якщо це передбачено законом, можуть бути призначені декілька з перелічених покарань одночасно, у т.ч. штраф і одне або кілька інших покарань. Друге і третє з цього переліку покарань не можуть бути застосовані до: політичних партій; профспілок; юридичних осіб публічного права.

[8] Законодательный справочник по выполнению Конвенции ООН, пп. 105–106, 386–388; Антикоррупционные реформы в Украине. 3­ий раунд мониторинга в рамках Стамбульского плана действий по борьбе с коррупцией. – OECD, 2015. – С. 57.

[9] Щоправда, існує й інше тлумачення цієї норми – як такої, що не встановлює
окремої підстави звільнення від кримінальної відповідальності, а через відсилання до ст. 44 КК передбачає лише, що: 1) військовослужбовець (військовозобов’язаний) може бути звільнений від кримінальної відповідальності на тих самих підставах і за тих самих умов, що передбачені КК для інших осіб; 2) в разі його звільнення від кримінальної відповідальності до нього, як правило, одночасно застосовуються заходи, передбачені ДСЗС. Тобто, ухвалу суду, якою особу звільнено від кримінальної відповідальності, направляється відповідному командиру (начальнику), який має право накладати дисциплінарне стягнення на цього підлеглого.

[10] Див.: Законодательный справочник по выполнению Конвенции ООН, пп. 105–106, 386–388.

[11] Законодательный справочник по выполнению Конвенции ООН, пп. 105–106, 386–388; Антикоррупционные реформы в Украине. 3­ий раунд мониторинга в рамках Стамбульского плана действий по борьбе с коррупцией. – OECD, 2015. – С. 57.

[12] Див.: Коррупция: глоссарий международных стандартов в области уголовного права. – OECD, 2007 (п. 5.1). Режим доступу: http://www.oecd.org/daf/anti­bribery/41194582.pdf. Цей підхід враховано у п. 5 примітки до ст. 354 КК.

[13] Особливо доречним для країн Стамбульського плану дій є захист з посиланням на
ефективне каяття (тобто особа, що вчинила злочин, звільняється від відповідальності, якщо воно добровільно повідомила про це владі). Цей спосіб захисту застосовний щодо особи (зазвичай хабародавця), що зізналася владі в корупційному злочині практично відразу після його вчинення. Таке раннє визнання повністю реабілітує цю особу.

Мета такого підходу у тому, щоби заохотити повідомлення про корупційні злочини. Оскільки корупцію дуже складно виявити, такий захід сприяє тому, щоб хабародавці повідомляли про вчинені ними злочині. Хабародавцеві надається можливість уникнути покарання ціною розкриття особистості корумпованої посадової особи, що у результаті притягується до відповідальності. Однак у деяких юрисдикціях вважається, що це занадто висока ціна. Таким захистом можуть зловживати ті, хто висуне неправдиве обвинувачення в надії, що наступне за цим розслідування спричинить втрату репутації посадової особи. Тому деякі країни беруть до уваги ефективне каяття не як фактор, що звільняє від покарання, а тільки як фактор, що пом’якшує покарання. Країнам Стамбульського плану дій варто розглянути можливість прийняття аналогічного підходу. Див.: Коррупция: глоссарий международных стандартов в области уголовного права. – OECD, 2007 (п. 5.1). Режим доступу: http://www.oecd.org/daf/anti­bribery/41194582.pdf.

[14] Див.: Оціночний звіт по Україні. Інкримінації (ETS 173 і 191, GPC 2). (Тема I). Затверджений GRECO на 52­му Пленарному засіданні (Страсбург, 17–21 жовтня 2011 р.).


[1] Указ Президента України «Про утворення Національного антикорупційного бюро України» №217/2015 від 16 квітня 2015 р.

[2] Наказ Генерального прокурора України від 22 вересня 2015 р.

[3] Постанова КМ «Про утворення Державного бюро розслідувань» №127 від 29 лютого 2016 р.

[4] Постанова КМ «Про утворення Національного агентства з питань запобігання корупції» №118 від 18 березня 2015 р.

[5] Позначка (ф.) означає, що відповідно до конвенції визнання того чи іншого діяння є факультативним: на відміну від інших випадків, коли конвенції містять імператив «Держава­учасниця вживає законодавчих заходів для визнання злочином...», в цих випадках застосовується словосполучення «Держава­учасниця розглядає можливість вжиття...».

[6] Станом на 1 січня 2016 р. становила 1378 грн., а у 2017 р. становитиме 3200 грн.

[7] Станом на 1 січня 2016 р. становив 1330 грн., а на 1 січня 2017 р. становитиме 1600 грн.

Попередня новина 15 червня 2017