exit
search
23 лютого 2016

ВИКОНАВЧА ВЛАДА В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ (досвід після прийняття Конституції України 1996 року)

В.М.Шаповал
Присвячую В.Б.Авер’янову


ВИКОНАВЧА ВЛАДА В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ
ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ

(досвід після прийняття Конституції України 1996 року)

З прийняттям 28 червня 1996р. Конституції України завершився по суті початковий етап розвитку сучасної вітчизняної державності. Одним з головних результатів цього етапу було конституювання моделі організації влади, відповідно до якої Президент мав відігравати домінантну роль не тільки щодо виконавчої влади, а й щодо сфери владарювання загалом. Формуванню такого статусу Президента сприяв і стан суспільства та його політичної системи, який не можна вважати завершеним. Венеціанська комісія у висновку щодо Конституції, оприлюдненому у березні 1997р., стримано зауважила, що Основним Законом «встановлено сильну виконавчу владу під керівництвом Президента з широкими повноваженнями».1
Конституюванню в Україні моделі організації влади, аналогічної тоді вже запровадженій у багатьох інших пострадянських країнах, кореспондувалася форма державного правління, що імітує змішану республіканську форму. Ця модель була коригована Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004р. (далі – Закон від 8 грудня 2004р.). Одночасно була коригована форма правління, яка набула загального вигляду реальної змішаної республіканської форми.
Зазначені зміни, попри певну некоректність їх змісту з огляду на теорію і практику світового конституціоналізму і вимоги юридичної техніки, а також очевидне порушення конституційно встановленої процедури внесення, мали позитивне і навіть прогресивне значення. За їх наслідками посилювалися конституційні основи парламентаризму в Україні і більш-менш чітко окреслювалася компетенція Прем’єр-міністра, який набув якостей глави уряду. З іншого боку, за цими змінами деформувалася система органів виконавчої влади, від чого вона втратила у функціональності. Наприклад, згідно із Законом від 8 грудня 2004р. передбачається чотири порядки заміщення посад керівників різних центральних органів виконавчої влади замість максимум двох, як прийнято в країнах з парламентськими і змішаною республіканською формами державного правління.
Деформація і розбалансованість системи органів виконавчої влади і навіть вищого органу в цій системі - Кабінету Міністрів, до складу якого відповідно до змін, внесених Законом від 8 грудня 2004р., входять призначувані у два різні порядки міністри, призводила до виникнення конфліктних ситуацій за участю Президента і Прем’єр-міністра, що негативно впливає на ефективність влади загалом та на сприйняття її у суспільстві і, тим самим, компрометує державу.
У висновку Венеціанської комісії щодо Закону від 8 грудня 2004р., оприлюдненому в червні 2005р., констатовано: «Процедура призначення та різниця у статусі (членів – В.Ш.) такого важливого політичного органу, як Кабінет Міністрів, викликає занепокоєння стосовно необхідності єдності Кабінету Міністрів та провадження його політики, особливо враховуючи специфічний контекст української політичної системи, де відносини між Президентом і Прем’єр-міністром можуть ставати занадто конкурентними».2
Тим самим Венеціанська комісія визначила політичну роль Кабінету Міністрів, що є принципово важливим. Адже за змістом первинної редакції положень Конституції України 1996р. і насамперед державної практики Кабінет Міністрів лише адміністрував у межах настанов Президента. Про те, що посади членів Кабінету Міністрів належать до політичних посад, прямо йдеться в чинному Законі України «Про Кабінет Міністрів України» (ст.6).
Як відомо, безпрецедентним рішенням Конституційного Суду від 30 вересня 2010р. здійснили своєрідний реверс: Закон від 8 грудня 2004р. був визнаний неконституційним і таким, що втратив чинність. Вважалося, що це призвело до «відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені» названим актом.3 Як не менш проблемний в юридичному сенсі сприймається Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014р., яким був «оживлений», зокрема, Закон від 8 грудня 2004р.
Зміст саме Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014р., прийнятого Верховною Радою без урахування розділу XIII Конституції України 1996р. і до того ж за неналежною законодавчою процедурою, формально визначає на сьогодні засади організації виконавчої влади в Україні. Таке становище не можна визнати нормальним, і потрібна адекватна, хоча б за юридичними засобами її здійснення, комплексна конституційна реформа.
Негативною рисою державно-правового розвитку України було і залишається коригування конституційного статусу Президента у не конституційний спосіб. Як зазначила О.Ф.Андрійко, «з прийняттям законів «Про Кабінет Міністрів України» та «Про центральні органи виконавчої влади» має місце значне розширення повноважень Президента України як у контексті інституалізації, так і з кадрового забезпечення діяльності органів виконавчої влади».4 Додамо, що таке розширення здійснене й іншими законами і навіть підзаконними актами, виданими самим Президентом.
Враховуючи, що повноваження Президента визначені виключно самою Конституцією, відповідна практика є неприйнятною, а такі закони і підзаконні акти у відповідній частині – фактично неконституційними. Але належної суспільної реакції на такі дії з різних причин немає. Зокрема, практично відсутні з цього приводу професійні коментарі юристів, котрі покликані інформувати суспільство.
Аналіз первинної редакції положень Конституції України 1996р. стосовно виконавчої влади зумовлює висновок, що за їх змістом Президент набував статусу глави виконавчої влади де факто. Таку оцінку чи не першим запропонував у свій час А.П.Заєць, на думку якого «значні (не лише кадрові повноваження Президента у сфері виконавчої влади перетворюють його на фактичного главу виконавчої влади, тобто особу, зацікавлену і активну в усьому, чим займається Уряд».5 При цьому конституційний текст не містив і не містить визначення Президента як глави виконавчої влади.
Провідний дослідник В.Б.Авер’янов, який, зокрема, першим проаналізував конституційні засади організації і функціонування виконавчої влади в незалежній Україні і сформулював багато ключових наукових тез, писав, що Президент «віднесений до виконавчої влади лише функціонально, тобто через певний обсяг своїх повноважень (компетенції), але не структурно». При цьому вчений визнавав існування своєрідного складного центру, який «складається з двох функціонально поєднаних суб’єктів – Президента і Кабінету Міністрів».6 Загалом погоджуючись з такою оцінкою ролі Президента відносно виконавчої влади, визначеної за змістом саме первинної редакції положень Конституції України 1996р., треба зазначити, що до прийняття Закону від 8 грудня 2004р. існувала моноцентричність виконавчої влади, і відповідним центром був саме Президент.
Однак з прийняттям цього Закону були суттєво змінені компетенційні взаємозв’язки між Верховною Радою, Президентом і Кабінетом Міністрів, що зумовило коригування форми державного правління. Таке коригування відобразило зменшення суб’єктності Президента щодо виконавчої влади, але не ліквідувало його поєднання з нею. Необхідно враховувати, що за усіх сучасних форм правління глава держави поєднаний з виконавчою владою, хоча ступінь такого поєднання є різним.
Якщо за змістом первинної редакції положень Конституції України 1996р. поєднання Президента з виконавчою владою мало і організаційний, і функціональний характер, то відповідно до Закону від 8 грудня 2004р. Президент втратив в організаційно-кадрових можливостях на рівні Кабінету Міністрів і центральних органів виконавчої влади. У наслідок цього проголошуваний частиною політиків і юристів дуалізм виконавчої влади в Україні, який до прийняття названого Закону виглядав номінальним, набув реального значення. Нагадаємо, що дуалізм виконавчої влади передбачає поділ відповідних повноважень між урядом на чолі з його главою і президентом за відсутності у президента повноваження відправляти у відставку, тобто звільняти з посад, уряд або його окремих членів.
Проте значення дуалізму виконавчої влади, що склався в Україні на сьогодні, не треба переоцінювати. Зокрема, під кадровим і організаційним впливом Президента, хоча і зменшеним через зміни у статусі Кабінету Міністрів, залишалися місцеві державні адміністрації. За змістом окремих положень ст. 118 Конституції України 1996р., які залишилися без змін, Президент за поданням Кабінету Міністрів призначає і звільняє з посад голів місцевих державних адміністрацій, що визначені відповідальними як перед Президентом, так і Кабінетом Міністрів. Президент також уповноважений за по суті формально-юридичними підставами, хоча і відповідно до закону, скасовувати рішення голів місцевих державних адміністрацій.
Тому маємо фактично збочену форму дуалізму, за якої система органів виконавчої влади розшарована, і на місцевому рівні своєрідним протагоністом щодо цієї системи виступає не Кабінет Міністрів, а Президент. Звідси твердження про існування «президентської вертикалі». Проте такої або подібної організації виконавчої влади і «президентської вертикалі» немає в жодній з країн Європи, що відповідає сенсам організації виконавчої влади як системи відповідних державних органів, побудованої на засадах внутрішньої ієрархії і субординації з її доцентровістю виключно на уряд.
Поєднання Президента зі сферою виконавчої влади забезпечувалося і забезпечується існуванням очолюваної ним Ради національної безпеки і оборони (РНБО), яка координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони (частина друга ст.107 Конституції України 1996р.). На цій підставі В.Б.Авер’янов дійшов висновку, що РНБО можна віднести до системи органів виконавчої влади, «але місце цього органу дуже специфічне».7 За первинною редакцією частини четвертої ст.106 акти (укази) Президента, якими вводяться в дію рішення РНБО, потребували формального скріплення. Але Законом від 8 грудня 2004р. скріплення для таких випадків було виключене.
Важливим є те, що статтю про РНБО, відсутню в офіційних проектах Конституції України, включили до її тексту на стадії доопрацювання у Верховній Раді, яке відбувалося за активної участі Президента та його різних представників. При цьому подібної статті не містить жодна з конституцій, прийнятих у країнах Європи. У відповідний спосіб, зокрема, так звані «силовики», що до прийняття Закону від 8 грудня 2004р. знаходилися в залежності від Президента, уповноваженого припиняти їх повноваження на посадах, фактично переходили під безпосереднє керівництво Президента.
Ситуація змінилася з прийняттям Закону від 8 грудня 2004р., за яким Президент був позбавлений повноважень припиняти повноваження на посадах (звільняти з посад) членів Кабінету Міністрів. За таких обставин РНБО набув якостей передусім координаційного органу. Проте відомі спроби у 2007р. перетворити цей орган у паралельний уряду центр виконавчої влади. З такою метою з посиланнями на частину четверту ст. 107 Конституції України 1996р., згідно з якою персональний склад РНБО формує Президент, проектувалося ввести до нього міністрів, не визначених у частині п’ятій названої статті, а також голів обласних державних адміністрацій. За будь-яких умов, статус РНБО і його нормативне оформлення мають відповідати еволюції форми державного правління, що передбачає їх реформування.
Про поєднання Президента з виконавчою владою свідчить зміст положень п.п.3 і 17 частини першої ст.106 Конституції України 1996р., згідно з якими він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави і у сферах національної безпеки та оборони держави. Це означає, що Президент виступає реальним суб’єктом, носієм виконавчої влади, який здатний ухвалювати важливі рішення в цих трьох сферах. Більше того, йому може належати ключова роль щодо здійснення влади у названих сферах. Законом від 8 грудня 2004р. необхідність скріплення актів, виданих Президентом у здійснення відповідних повноважень, виключили, що певною мірою збільшило можливості Президента як суб’єкта виконавчої влади.
Як зауважував В.Б.Авер’янов, «у цих трьох сферах прерогатива (тобто виключне право) вироблення державної політики Конституцією віддана Президенту».8 На нашу думку, такий висновок вченого був спричинений, зокрема, тим, що встановлені у п.п.3 і 17 частини першої ст.106 Конституції України 1996р. повноваження Президента сформульовано надміру загально. А це може призводити до надміру широкого тлумачення відповідних положень, яке буде виглядати не конкретизацією цих положень, а підміною конституційного і законодавчого нормотворення. На нашу думку, така підміна є, як мінімум, проблемною. Приклади такого тлумачення можна знайти за змістом деяких рішень Конституційного Суду.9
За аргумент існування поєднання Президента з виконавчою владою до прийняття Закону від 8 грудня 2004р. виступав зміст окремих положень ст.ст.85, 106 і 114 Конституції України 1996р., якими визначався порядок формування Кабінету Міністрів. Як відомо, Президент був уповноважений призначати за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра і за формальним поданням останнього - інших членів Кабінету Міністрів. І хоча про це прямо не йшлося в конституційному тексті, очевидно, що номінанта на посаду Прем’єр-міністра мав пропонувати Верховній Раді для надання згоди Президент. Звідси загальний висновок, що Президент попередньо відігравав вирішальну роль у визначенні персонального складу Кабінету Міністрів.
Однак без відповіді залишалися питання про визначення в разі ненадання Верховною Радою згоди щодо конкретного номінанта у Прем’єр-міністри наступних номінантів на відповідну посаду. Визначаючи номінантом одну й ту саму особу або різні особи, котрі з якихось причин були неприйнятними для парламентської більшості, Президент, за «допомоги» Верховної Ради, теоретично міг створити ситуацію, яка б спричинила відсутність легального і легітимного уряду.
Паліативом виглядало те, що згідно з первинною редакцією окремих положень ст.115 Конституції України 1996р. Кабінет Міністрів, відставку якого прийнято Президентом, за дорученням останнього мав продовжувати виконувати повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів, але не довше ніж шістдесят днів. Проте після закінчення цього строку об’єктивно поставало б питання щодо реальності існування уряду. Зазначена проблема була вирішена з прийняттям Закону від 8 грудня 2004р., яким передбачено, що за відповідних обставин уряд продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів (частина четверта ст.115 в редакції цього Закону).
Закон від 8 грудня 2004р. встановив інший порядок формування Кабінету Міністрів, який можна характеризувати як парламентський, і який значно зменшує роль Президента у відповідному процесі. За змістом положень п.9 частини першої ст.106 і частини третьої ст.114 (в редакціях цього Закону) Конституції України 1996р. за пропозицією «коаліції депутатських фракцій» або «депутатської фракції», до складу якої входить більшість від загальної кількості народних депутатів, Президент вносить подання про призначення Верховною Радою Прем’єр-міністра в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції.
Встановлення строку для внесення подання про призначення Прем’єр-міністра і час, який становить цей строк, не виглядають логічними, адже немає підстав вважати, що у Президента є вибір щодо запропонованої йому кандидатури на посаду Прем’єр-міністра. Зокрема, в конституційному тексті відсутні положення, якими б передбачалася можливість для Президента відмовити у реалізації зазначеної пропозиції або запропонувати альтернативну кандидатуру. Тому достатньо було б передбачити, що Президент вносить подання про призначення Верховною Радою Прем’єр-міністра невідкладно. Можливі й інші варіанти: наприклад, Верховна Рада призначає Прем’єр-міністра за поданням або на пропозицію фракції чи коаліції фракцій, що складають парламентську більшість.
Ще більш алогічним з огляду на світову парламентську практику є конституювання Законом від 8 грудня 2004р. «коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді» фактично як державного інституту з наданням їй конституційної правосуб’єктності. В інших країнах, де передбачається можливість утворення коаліцій у парламенті, це утворення становить складову неформалізованого політичного процесу і досягається у взаємостосунках між представленими у парламенті партіями, про що йшлося у розділі другому цієї книги. Некоректним є словосполучення «депутатська фракція», адже фракція – це частина чогось. У теорії і практиці світового конституціоналізму вживається термін «парламентська фракція».
Відповідно до п. 12 частини першої ст.85, п.10 частини першої ст.106 і частини четвертої ст.114 (в редакціях Закону від 8 грудня 2004р.) Конституції України 1996р. Міністр оборони і Міністр закордонних справ призначаються Верховною Радою за поданням Президента, а інші члени Кабінету Міністрів – за поданням Прем’єр-міністра. Вище зазначалося, що Венеціанська комісія вважає встановлення різних порядків призначення різних міністрів таким, що суперечить вимозі організаційної і політичної «єдності Кабінету Міністрів». Комісія також зауважила, що така відмінність «викликає занепокоєння з огляду на…ризик обмеження повноважень Прем’єр-міністра».10 Наведені оцінки і зауваження є цілком слушними.
Крім того, згідно з частиною восьмою ст.83 (в редакції Закону від 8 грудня 2004р.) Конституції України 1996р. пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів має вносити «коаліція депутатських фракцій» або, можна припустити, у відповідних випадках – фракція, яка становить більшість у Верховній Раді. Але в тексті Основного Закону немає відповіді на питання, кандидатур на посади яких членів Кабінету Міністрів стосуються такі пропозиції – тих, кого подає Прем’єр-міністр, чи усіх без винятку.
Недоліком, на думку Венеціанської комісії, є також відсутність у конституційному тексті положень, за змістом яких унормовувалося б «утворення уряду на основі меншості».11 Формування фактично тимчасового складу уряду за умов, коли жодна з партій не має більшості у парламенті (нижній палаті), і парламентську коаліцію з різних причин не створено, є звичайною практикою в деяких країнах з парламентськими і змішаною республіканською формами державного правління. Іноді можливість такої практики передбачена в основному законі.
До прийняття Закону від 8 грудня 2004р. поєднання Президента з виконавчою владою виявлялось також у тому, що за змістом первинної редакції окремих положень ст.106 Конституції України він був уповноважений призначати за формальним поданням Прем’єр-міністра керівників інших, ніж міністерства, центральних органів виконавчої влади та припиняти їх повноваження на посадах. І хоча шляхом системного тлумачення норм Конституції можна було зробити висновок, що припинення повноважень таких керівників мало б відбуватися за поданням Прем’єр-міністра, на практиці це робив на власний розсуд Президент.
Однак згідно з п.9-2 ст.116 (в редакції Закону від 8 грудня 2004р.) керівники інших, ніж міністерства, центральних органів виконавчої влади призначаються на посади і звільняються з посад Кабінетом Міністрів за поданням Прем’єр-міністра, тобто без участі Президента. Така зміна порядку призначення і звільнення відповідних керівників є ще одним свідченням коригування форми державного правління.
За змістом первинних редакцій окремих положень ст.ст.85 і 106 Конституції України 1996р. Президент був уповноважений призначати і звільняти за згодою Верховної Ради Голову Антимонопольного комітету, Голову Фонду державного майна і Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення. На думку Конституційного Суду, ці органи мають «спеціальний статус» у зв’язку з особливим порядком призначення і звільнення їх керівників.12 За визначенням В.Б.Авер’янова, вони є «спеціальними органами виконавчої влади».13  Згодом зазначений порядок призначення і звільнення був змінений, і сьогодні згідно з п.12 частини першої ст.85 (в редакції Закону від 8 грудня 2004р.) Верховна Рада призначає керівників відповідних органів за поданням Прем’єр-міністра і звільняє їх з посад, але без будь-якого подання і знову ж таки без участі Президента.
Усе наведене дає підстави стверджувати про суттєві зміни у статусах Президента і Кабінету Міністрів, здійснені Законом від 8 грудня 2004р. Проявом таких змін є також те, що згідно з п.9-1 ст.116 (в редакції цього Закону) Конституції України 1996р. Кабінету Міністрів належать повноваження утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати в межах відповідних бюджетних коштів і відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. За змістом первинної редакції відповідних положень ці повноваження здійснював Президент за формальним поданням Прем’єр-міністра.
Якщо за первинною редакцією окремих положень ст.106 Конституції України 1996р. Президент без визначення мотивів був уповноважений скасовувати акти Кабінету Міністрів, то відповідно до п.15 частини першої цієї статті (в редакції Закону від 8 грудня 2004р.) він може лише зупиняти дію таких актів з мотивів невідповідності Основного Закону з одночасним зверненням до Конституційного Суду щодо їх конституційності.
Таке повноваження Президента постало новацією у практиці світового конституціоналізму. Як засвідчив досвід його здійснення, ця новація може манипулятивно використовуватися. У 2007-2009р. дія численних актів уряду зупинялася указами глави держави, які з часом і звичайно напередодні відкриття відповідного судового провадження скасовувалися, але уряд втрачав в оперативності і дієвості своїх рішень.
Поєднання Президента з виконавчою владою знайшло відображення також у частині третій ст.113 (в первинній редакції) Конституції України 1996р., де було визначено, що Кабінет Міністрів у своїй діяльності керується не тільки Конституцією і законами, а й актами Президента. Більше того, Законом України «Про Кабінет Міністрів України» (в редакції від 7 жовтня 2010р. зі змінами) передбачалося, що Програма діяльності Кабінету Міністрів базується на передвиборній програмі Президента. Очевидно, що цей припис Закону мав політико-демонстративне значення, адже відповідним передвиборним програмам зазвичай притаманна неконкретність, і вони виглядали як список кон’юнктурних політичних пропозицій.
Законом від 8 грудня 2004р. встановлено, що відповідними актами Президента є лише його укази, і до актів, якими керується уряд, віднесено й постанови Верховної Ради. При цьому застерігалося, що усі такі акти підзаконного характеру мають бути прийняті відповідно до Конституції та законів. Як вважає Венеціанська комісія, роль постанов Верховної Ради як актів, якими у своїй діяльності має керуватися Кабінет Міністрів, «може призвести до плутанини» і не відповідає принципу розподілу влад.14
До прийняття Закону від 8 грудня 2004р. свідченням поєднання Президента з виконавчою владою слугувала первинна редакція частини другої ст.113 Конституції України 1996р., що прямо передбачала політичну відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом, причому в інших статтях Основного Закону були встановлені її різні форми і механізми реалізації. Така відповідальність уряду притаманна країнам, форма державного правління яких є імітацією змішаної республіканської.
За змістом первинної редакції окремих положень ст.106 Конституції України 1996р. члени Кабінету Міністрів були визначені індивідуально політично відповідальними виключно перед Президентом, котрий на власний розсуд міг припинити їх повноваження на посадах. При цьому вжите з цього приводу в конституційному тексті словосполучення «припинення повноважень на посадах» не виглядало однозначним. Зокрема, його вживання разом з формулюванням «звільнення з посад» для позначення одних й тих самих за характером і наслідками дій Президента (хоча і щодо різних посадових осіб) не узгоджувалося з вимогами юридичної техніки. Законом від 8 грудня 2004р. словосполучення «припинення повноважень на посадах» було замінене на формулювання «звільнення з посад».
За змістом первинної редакції окремих положень ст.ст.106 і 115 Конституції України 1996р. передбачалася колективна політична відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом. За умов припинення повноважень на посадах кожного й усіх членів уряду Президент фактично міг відправити у відставку повний склад Кабінету Міністрів. Проте він міг відставити Кабінет Міністрів, припинивши повноваження Прем’єр-міністра. Крім того, Прем’єр-міністр був зобов’язаний подати Президенту заяву про відставку Кабінету Міністрів, зокрема, за рішенням самого Президента.

Разом з тим у статті 87 Конституції України 1996р. передбачалася і передбачається механізм колективної політичної відповідальності Кабінету Міністрів перед Верховною Радою. Остання, за пропозицією народних депутатів, що становлять не менш як третину від її загального складу (згідно із Законом від 8 грудня 2004р. – ще й Президента), уповноважена розглядати питання про відповідальність Кабінету Міністрів та прийняти абсолютною більшістю резолюцію недовіри. При цьому встановлено, що прийняття такої резолюції має за наслідок відставку Кабінету Міністрів, а Законом від 8 грудня 2004р. додано, що в такому випадку Верховна Рада здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів. Проте порядок розгляду питання про відповідальність Кабінету Міністрів та прийняття резолюції недовіри є надміру загальним і без жодних строків.
За змістом первинної редакції окремих положень ст.ст.106 і 115 Конституції України 1996р. Президент був уповноважений приймати рішення про відставку Прем’єр-міністра і приймати відставку Кабінету Міністрів. Але згідно з положеннями п.12 частини першої ст.85 і частини четвертої ст.115 (в редакції Закону від 8 грудня 2004р.) вирішує питання про відставку Прем’єр-міністра і приймає відставку Кабінету Міністра Верховна Рада. Така заміна суб’єкта, що приймає відповідні відставки, є ще одним свідченням коригування форми державного правління і відображає сприйняття частини інструментарію парламентського правління.
І хоча, виходячи з правил семантики і відповідного розуміння словосполучення «приймати відставку», випливає висновок, що у частині четвертій ст.115 Конституції України 1996р. йдеться про добровільні відставки, які не мають прямого відношення до інституту політичної відповідальності уряду, зазначені зміни об’єктивно були пов’язані з трансформацією цього інституту. Водночас у конституційному тексті немає чіткої і однозначної відповіді на питання, чи охоплює зміст положення частини четвертої ст.115 (в редакції Закону від 8 грудня 2004р.) щодо прийняття Верховною Радою відставки Кабінету Міністрів випадки прийняття резолюції недовіри, тобто вимушеної відставки уряду.
Інститут політичної відповідальності уряду зазнав суттєвих змін саме з прийняттям Закону від 8 грудня 2004р. По-перше, в частині другій ст.113 (в редакції цього Закону) Конституції України 1996р. Кабінет Міністрів прямо визначений не тільки підконтрольним і підзвітним Верховній Раді, а й відповідальним перед нею. По-друге, втратило реальне значення збережене у первинній редакції положення цієї частини про відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом через відсутність у конституційному тексті реальних механізмів такої відповідальності. По-третє, за змістом п.12 частини першої ст.85 встановлено політичну відповідальність окремих членів Кабінету Міністрів, включаючи Прем’єр-міністра, перед Верховною Радою.
Водночас індивідуальна політична відповідальність членів уряду перед парламентом існує передусім за умов парламентського правління, причому не в усіх відповідних країнах. Крім того, засоби реалізації такої відповідальності практично зведені до змісту п.12 частини першої ст.85 (в редакції Закону від 8 грудня 2004р.) Конституції України 1996р., згідно з яким Верховна Рада уповноважена звільняти з посад, зокрема, членів Кабінету Міністрів, включаючи Прем’єр-міністра.
Проте в Основному Законі не передбачено такого механізму політичної відповідальності членів Кабінету Міністрів, як прийняття резолюції недовіри окремому міністру або Прем’єр-міністру. Тим самим індивідуальна політична відповідальність членів Кабінету Міністрів може бути реалізована за фактично спрощеною процедурою. За оцінкою Венеціанської комісії, відповідний порядок звільнення з посад окремих членів Кабінету Міністрів може перетворити уряд на «маріонетку» Верховної Ради.15
Більше того, визначений у п.12 частини першої ст.85 (в редакції Закону від 8 грудня 2004р.) Конституції України 1996р. порядок звільнення з посади Прем’єр-міністра нівелює значення механізму політичної відповідальності Кабінету Міністрів, передбаченого у ст.87. Таке звільнення, що має наслідком відставку усього складу Кабінету Міністрів, може бути ініційоване одним народним депутатом, а розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів, який може тягнути такі самі наслідки, ініціюється не менш як третиною від загального складу Верховної Ради.

Однак найбільш проблемним є те, що чинним Законом України «Про Кабінет Міністрів України» встановлено по суті інший порядок (порядки) звільнення з посад міністрів, ніж передбачений в Конституції України 1996р. За цим Законом більшість міністрів звільняє з посад Верховна Рада за поданнями Прем’єр-міністра, а Міністра закордонних справ і Міністра оборони – або за поданням Прем’єр-міністра, що вноситься у Верховну Раду за згодою Президента, або за поданням самого Президента.
Об'єктивно саме наявність відповідного подання має ключове значення щодо звільнення будь-якого міністра з посади. І хоча законодавча вимога такого подання виглядає логічною і виправданою у суспільно-політичному сенсі, ніякого подання з цього приводу Конституцією України 1996р. не передбачено. Звідси вимога подання на звільнення міністра є фактично не конституційною, звідси нагальна потреба у реформуванні конституційно встановленого порядку звільнення членів Кабінету Міністрів з посад.
Не визначено в конституційному тексті й форм парламентського контролю за Кабінетом Міністрів та його окремими членами, зокрема таку важливу форму, як інтерпеляція. Відомо, що в країнах з парламентськими і змішаною республіканською формами державного правління здійснення парламентського контролю за урядом саме у формі інтерпеляції зазвичай передує реалізації політичної відповідальності останнього.
За позитивну зміну треба вважати те, що коли за змістом первинних редакцій окремих положень ст.85 Конституції України 1996р. форми парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів встановлювалися виключно самою Конституцією, то п.п.13 і 33 частини першої цієї статті (в редакції Закону від 8 грудня 2004р.) уможливлено встановлення таких форм також на законодавчому рівні.
Законом від 8 грудня 2004р. були зменшені встановлені первинною редакцією частини другої ст.87 Конституції України обмеження можливості реалізації політичної відповідальності Кабінету Міністрів перед Верховною Радою. Якщо попередньо Верховна Рада не могла розглядати питання про таку відповідальність більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення нею Програми діяльності Кабінету Міністрів або протягом останньої сесії (очевидно конкретного скликання), то цим Законом обмеження щодо не розгляду відповідного питання протягом останньої сесії Верховної Ради було виключене з конституційного тексту.
З іншого боку, було зігноровано висновок Венеціанської комісії, згідно з яким «не дуже продуманими» визнане положення про те, що питання про відповідальність Кабінету Міністрів не може розглядатися Верховною Радою протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів. Як стверджує комісія, «відповідальність Уряду може виникати з надзвичайно важливих питань, хоча їх немає у програмі діяльності Уряду».16 До того ж можливість окремого розгляду у Верховній Раді питань роботи Кабінету Міністрів, не пов’язаного з розглядом питання відповідальності Кабінету Міністрів, Конституцією України 1996р. взагалі не передбачена.
Фікцією виглядає збережене у частині другій ст.113 Конституції України 1996р. положення про політичну відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом. Це положення може бути лише умовно співвіднесене з новелізованим на основі Закону від 8 грудня 2004р. положенням частини першої ст.87, згідно з яким пропонувати на розгляд Верховної Ради питання про відповідальність Кабінету Міністрів уповноважені не тільки третина від загальної кількості народних депутатів (Венеціанська комісія вважає таку кількість надмірною), а й Президент. Але в частині першій ст.87 реально йдеться про колективну політичну відповідальність Кабінету Міністрів виключно перед Верховною Радою і про особливість механізму такої відповідальності, яка (за винятком Вірменії, де запозичили наш досвід) не має аналогів у практиці конституціоналізму.
Інституту політичної відповідальності Кабінету Міністрів корельовано порядки складення урядом повноважень і реалізації заяв про добровільну відставку його окремими членами. Згідно з первинною редакцією окремих положень ст.115 Конституції України 1996р. Кабінет Міністрів складав повноваження перед новообраним Президентом. Однак частиною першою ст.115 (в редакції Закону від 8 грудня 2004р.) встановлено, що Кабінет Міністрів складає повноваження перед новообраною Верховною Радою. Якщо попередньо кожний член Кабінету Міністрів, включаючи Прем’єр-міністра, мав право заявити про свою відставку Президенту, то за змістом нової редакції частини другої цієї статті він має право заявляти про це Верховній Раді. Зазначені зміни, як і більшість з розглянутих вище, відображають коригування форми державного правління.
Характеристика виконавчої влади в контексті прийнятої в Україні форми державного правління передбачає аналіз статусу Кабінету Міністрів. Цей статус позначений визначенням Кабінету Міністрів, сформульованим у частині першій ст.113 Конституції України 1996р. - вищий орган у системі органів виконавчої влади.
Наведеному визначенню відповідають положення п.9 ст.116 Конституції України 1996р., згідно з якими Кабінет Міністрів спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. У такий спосіб фіксуються місце Кабінету Міністрів у системі відповідних державних органів та його роль відносно різних складових цієї системи. За Законом України «Про Кабінет Міністрів України» уряд може скасовувати акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, причому відстав скасування не визначено. Звідси такою підставою може бути доцільність.
В.Б.Авер’янов писав, що «не буде помилковим дублювати конституційне визначення Кабінету Міністрів України скороченою формулою – «вищий орган виконавчої влади».17 Проте за такої формули відсутній навіть натяк на Президента як суб’єкта виконавчої влади. До того ж визначення уряду як вищого органу виконавчої влади сформульовано передусім у частині конституцій, прийнятих у країнах з «рафінованими» парламентськими формами державного правління. За змістом цих конституцій глава держави практично не має суб’єктності щодо виконавчої влади. Як зазначалося, в Україні на сьогодні така суб’єктність є реальною.
Сформульоване у частині першій ст.113 Конституції України 1996р. визначення Кабінету Міністрів не тільки не виключає, а й по суті натякає на функціональне поєднання з виконавчою владою Президента, тобто на відповідний дуалізм. Таке визначення було запропоноване в травні 1996р. за безпосередньої участі тогочасного глави держави саме з метою забезпечити це поєднання, але без формалізованої політичної відповідальності Президента за стан справ у виконавчій владі.18 І хоча наведене визначення уряду не має прямих аналогів у практиці світового конституціоналізму, воно загалом відповідає статусам Кабінету Міністрів і Президента, що існували попередньо та існують сьогодні.
Не мають відповідних аналогів також положення частини першої ст.114 Конституції України 1996р., в якій надміру деталізовано визначений посадовий склад Кабінету Міністрів. При цьому первинною редакцією цих положень передбачалося, що до складу Кабінету Міністрів входять, зокрема, три віце-прем’єр-міністри. Але Законом від 8 грудня 2004р. число посад віце-прем’єр-міністра було не визначене. Як наслідок, у 2005-2010р. такі посади нерідко створювали не за критеріями їх необхідності з огляду на потреби забезпечення функціональності Кабінету Міністрів, а з метою реалізації різних партійних і групових інтересів та навіть персональних амбіцій.
Суттєвими для визначення статусу Кабінету Міністрів є його компетенційні взаємозв’язки з Верховною Радою, що виникають на стадії формування уряду і виявляються у процесі його діяльності.
Згідно з п.11 частини першої ст.85 Конституції України 1996р. Верховна Рада розглядає і приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів. Однак, на відміну від інших конституцій, в нашій не визначено строк подання Кабінетом Міністрів Програми своєї діяльності для схвалення Верховній Раді. І хоча в чинному Законі України «Про Кабінет Міністрів України» передбачено, що така Програма подається Прем’єр-міністром у строк до одного місяця з дня формування Кабінету Міністрів, це, на нашу думку, є недостатнім, адже законодавча регламентація такого принципово важливого питання об’єктивно не може замінити відсутність відповідного припису в конституційному тексті.
Автор цієї статті раніше писав, що Конституція України 1996р. встановила своєрідний стимул для Кабінету Міністрів щодо подання Програми його діяльності, адже питання про відповідальність уряду не може розглядатися Верховною Радою протягом року після схвалення цієї Програми.19 Об’єктивно до подання, розгляду або схвалення Програми зазначене питання може бути розглянуте у будь-який момент, що за певних обставин відповідно «стимулюватиме» Кабінет Міністрів.
Водночас, на відміну від практики інших країн, схвалення Верховною Радою Програми діяльності Кабінету Міністрів не можна вважати наданням уряду інвеститури, і воно передусім має значення у зв’язку з тим, що протягом року убезпечує Кабінет Міністрів від постановки питання про політичну відповідальність. Як констатував В.Б.Авер’янов, «програми урядів замість того, щоб бути органічною частиною формування і реалізації єдиної державної політики в країні, стали певним кон’юнктурним документом, ухвалення котрого використовується як формальний засіб пролонгації ще на один рік повноважень конкретного уряду».20 Тому необхідно переглянути положення Основного Закону в частині схвалення цієї Програми.
Важливе значення для характеристики виконавчої влади і зокрема, Кабінету Міністрів у контексті прийнятої в Україні форми державного правління має визначення статусу Прем’єр-міністра.  В Конституції України 1996р. відповідна посадова особа визначена як Прем’єр-міністр України. Подібні визначення формального керівника уряду сформульовано в основних законах Азербайджану, Білорусі і Казахстану. Разом з тим й у загальному вжитку прийнято поєднувати титул «прем’єр-міністр» з назвами конкретних країн. Проте таке поєднання не є юридично коректним, і було б помилкою вважати відповідні визначення як ознаку якогось особливого місця прем’єр-міністра у державному механізмі.
Коректним було б визначити Прем’єр-міністра України як Прем’єр-міністра Кабінету Міністрів, що не означає трактування його статусу за спрощеною і невідповідною формулою «перший серед рівних» (лат. primus inter pares). Таке визначення відповідає терміну «глава уряду», прийнятому в теорії і практиці світового конституціоналізму, і ролі Прем’єр-міністра як керівника Кабінету Міністрів, як мінімум, де-юре. Згідно з положеннями Конституції України 1996р. Прем’єр-міністр керує роботою Кабінету Міністрів, спрямовує її на виконання Програми його діяльності. На сьогодні це частина п’ята ст.114 в редакції Закону від 8 грудня 2004р. Крім того, Прем’єр-міністр підписує акти Кабінету Міністрі (частина друга ст.117).
До прийняття Закону від 8 грудня 2004р. відповідним керівником виступав Президент, який не тільки на власний розсуд брав участь і головував на засіданнях Кабінету Міністрів, а й фактично керував урядом та його окремими членами і спрямовував їх діяльність. Водночас Прем’єр-міністр керував не Кабінетом Міністрів, а його поточною роботою, що загалом відповідало формулюванню наведених положень ст.114 Конституції України 1996р. Іншими словами, Прем’єр-міністр виконував роль так званого «адміністративного прем’єра».
До того ж у 2012р. законодавчо встановили, що Кабінет Міністрів мав забезпечувати реалізацію щорічних послань Президента до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України, передбачених п.2 частини першої ст.106 Конституції України. Відповідне положення Закону України «Про Кабінет Міністрів України» на сьогодні скасоване, але залишаються чинними його положення, згідно з якими Кабінет Міністрів забезпечує виконання актів Президента і рішень РНБО, введених в дію указами Президента. Зміст і значення цих положень об’єктивно виходять за межи припису частини третьої ст.113, відповідно до якого Кабінет Міністрів керується, зокрема, указами Президента.
Про те, що до прийняття Закону від 8 грудня 2004р. Президент керував Кабінетом Міністрів, а не його роботою, свідчили різноманітні неформалізовані зв’язки між ним і членами Кабінету Міністрів, включаючи звичайно Прем’єр-міністра, наявність яких не викликала сумнівів. На відміну від інших країн з формою державного правління, що імітує змішану республіканську, а також країн, де прийнята саме змішана республіканська форма правління, участь Президента у засіданнях Кабінету Міністрів первинною редакцією положень Конституції України 1996р. не передбачалася. Не передбачається вона й сьогодні, хоча про таку участь йдеться у Законі України «Про Кабінет Міністрів України».
За наслідками прийняття Закону від 8 грудня 2004р. статус Прем’єр-міністра значно змінився. Але його владні можливості у першу чергу залежать від партійно-політичного «формату» Верховної Ради конкретного скликання, від наявності стійкої парламентської більшості та її політичних якостей. Якщо Кабінет Міністрів формується за фактичної участі Президента, і одна з провідних партій парламентської коаліції є так званою «президентською партією» або орієнтується на Президента, Прем’єр-міністр може виглядати як своєрідний політичний заручник. Така ситуація не є унікальною для парламентської практики країн зі змішаною республіканською формою державного правління.
У формально-юридичному сенсі значущість статусу Прем’єр-міністра насамперед зумовлена позбавленням Президента права припиняти його повноваження і змінами компетенційних взаємозв’язків між ними. Така значущість цього статусу могла б бути зумовлена можливою зміною характеру скріплення актів Президента у зв’язку з тим, що Законом від 8 грудня 2004р. Президент позбавлений права припиняти повноваження на посадах Прем’єр-міністра та інших членів Кабінету Міністрів, і вони у вирішенні питання щодо скріплення конкретного акта не знаходяться під загрозою звільнення з посад через такі свої дії.
Проте Законом України «Про Кабінет Міністрів України» визначено, що уповноважені на те посадові особи зобов’язані скріпити підписом акт Президента у п’ятиденний строк з дня його надходження для скріплення. Тим самим загальний характер скріплення, порівняно з тим, що існував попередньо, практично не змінився, і відповідні дії по суті є візуванням вже виданого Президентом акта. При цьому в жодній країні з парламентськими і змішаною республіканською формами державного правління, де передбачене скріплення (контрасигнування) актів глави держави, прем’єр-міністр не зобов’язаний вчиняти такі дії. Іншими словами, створено ще один інститут, який не має аналогів у практиці світового конституціоналізму.
Крім того, Законом від 8 грудня 2006р. звужене визначене у частині четвертій ст.106 Конституції України 1996р. коло повноважень Президента, здійснення яких передбачає скріплення його відповідних актів. У свою чергу, практика скріплення у 2006-2007г. була неналежною: акти Президента, що його потребували, неодноразово офіційно опубліковувалися без такого. Як загальний висновок: інститут скріплення потребує реформування. Зокрема, з урахуванням практики конституціоналізму в Основному Законі необхідно прямо застерегти, що скріплення забезпечує акту Президента юридичну силу.
На значущість статусу Прем’єр-міністра вказує зміна значення положення частини третьої ст.115 Конституції України 1996р., відповідно до якого відставка Прем’єр-міністра має за наслідок відставку всього складу Кабінету Міністрів. До прийняття Закону від 8 грудня 2004р. це положення мало формальне і навіть умовне значення. Сьогодні, якщо персональний склад Кабінету Міністрів формуватиметься на основі однієї політичної партії, репрезентанти якої становитимуть більшість у Верховній Раді, Прем’єр-міністр може відігравати роль реального творця і керівника уряду, члени якого залежатимуть від нього політично і організаційно. Названим Законом наведене положення ст.115 доповнене імперативом, згідно з яким у випадку відставки Прем’єр-міністра, як і у випадку прийняття резолюції недовіри, Верховна Рада здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів.
Разом з тим, якщо за змістом первинної редакції положень ст.112 Конституції України 1996р. у разі дострокового припинення повноважень Президента на період до обрання і вступу на пост нового Президента їх визначену частину мав здійснювати Прем’єр-міністр, то Законом від 8 грудня 2004р. виконання відповідних обов’язків покладено на Голову Верховної Ради, що є ще одним свідченням коригування форми державного правління.
Важливе значення для характеристики виконавчої влади в контексті прийнятої в Україні форми державного правління має питання про функції Президента і Кабінету Міністрів.
Термін «функції Президента» був і є ненормативним з огляду на зміст Конституції України 1996р., а після прийняття Закону від 8 грудня 2004р. такого значення набув й термін «функції» щодо Кабінету Міністрів, відповідно замінений на термін «повноваження». Однак це не виключає визначення цих функцій на теоретичному рівні на основі аналізу положень Основного Закону. Як зазначав В.Б.Авер’янов, «повноваження доктринально визначаються як форма правового опосередковування (закріплення) функцій».21 Іншими словами, функції Президента і Кабінету Міністрів засвідчуються їх належно встановленими повноваженнями.
Іноді функції глави держави і уряду визначено в основному законі як повноваження, хоча узагальненість об’єктивно вирізняє їх серед повноважень. За приклад слугує п.1 частини першої ст.106 Конституції України 1996р., де сформульоване повноваження (по суті – функція) Президент забезпечувати державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави. Враховуючи, що поняття національної безпеки в контексті чинного Закону України «Про основи національної безпеки України» є майже всеохоплюючим, конституювання такої «функції-повноваження» спричиняє на практиці формально легальне узаконення дій Президента поза межами його конституційно встановлених повноважень.
Характерно, що за змістом конституційно встановленої компетенції Верховної Ради подібних «функцій-повноважень» у парламенту немає. Проте за Законом від 8 грудня 2004р. через заміну в конституційному тексті терміну «функції» на термін «повноваження» вони визначені для Кабінету Міністрів. Так, «функції-повноваження» визначено у п.1 ст.116 Конституції України 1996р., згідно з яким Кабінет Міністрів, зокрема, забезпечує державний суверенітет, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики.
До прийняття Закону від 8 грудня 2004р. та заміни відповідних термінів існувала по суті дзеркальна ситуація, коли конкретні повноваження уряду називалися в конституційному тексті функціями. Наприклад, згідно з первинною редакцією п.6 ст.116 Конституції України 1996р. до функцій Кабінету Міністрів належало подання Верховній Раді звіту про виконання Державного Бюджету. Разом з тим у Законі України «Про Кабінет Міністрів України» частина відповідних функцій визначалася і визначається як основні завдання уряду, і в структурі ці завдання відокремлені від конкретних повноважень Кабінету Міністрів, прямо названих такими.
Частина «функцій-повноважень» Президента і Кабінету Міністрів змістовно узгоджуються між собою, про що свідчить аналіз відповідних положень Конституції України 1996р. На цю обставину звернула увагу й Венеціанська комісія, зауваживши, що змістовно «співпадають» деякі пункти ст.106 і ст.116. На думку комісії, «цей збіг повноважень може стати джерелом майбутніх конфліктів між Президентом і Урядом».22 Додамо: можливих конфліктів між Президентом і Прем’єр-міністром і можливої дестабілізації в роботі усього державного механізму.
Тому з метою уникнення або хоча б мінімізації можливих конфліктів і зловживань владою повноваження відповідних органів у конституційному тексті необхідно сформулювати максимально конкретно і виокремити в його структурі від прямо визначених як такі їх функцій. У свою чергу, бажано включити до тексту Основного Закону положення, за змістом якого конституційно визначені функції того або іншого вищого органу держави реалізуються виключно шляхом здійснення його повноважень.
З аналізу конституційних засад виконавчої влади в контексті прийнятої в Україні форми державного правління випливає, що Законом від 8 грудня 2004р. лише частково і не завжди послідовно встановлені такі компетенційні взаємозв’язки у так званому трикутнику «Верховна Рада - Президент - Кабінет Міністрів», які засвідчують сприйняття базових цінностей європейського парламентаризму. Зокрема, в конституційному тесті залишилося чимало приписів, реалізація яких може продукувати авторитарну владу. Звідси навіть коригована форма правління виглядає як покращений гібрид відповідної пострадянської форми, що імітує змішану республіканську, і певних елементів, притаманних парламентаризму.
Як і раніше, в Україні існують політичні і конституційні інструменти забезпечення за Президентом домінантної ролі щодо виконавчої влади. За умов змішаної республіканської форми державного правління повноваження у сфері виконавчої влади поділені між президентом і урядом так, що в цій сфері ніхто не домінує. Більше того, за такої форми правління своєрідним центром тяжіння у виконавчій владі є уряд на чолі з його главою. Досвід відповідних країн свідчить, що компетенція президента як суб’єкта виконавчої влади здебільшого реалізується в організаційній взаємодії і політичному співробітництві з урядом та його главою. Форми цієї взаємодії визначаються конституцією і законами.
Проте в Україні навіть у фахових середовищах поширена теза, за якою тільки Президент здійснює повноваження у сфері виконавчої влади щодо насамперед так званого «силового блоку», і тільки Кабінет Міністрів на чолі з Прем’єр-міністром – щодо економіки. При цьому компетенція цих владних суб’єктів розмежована так, що вони у відповідних галузях державного управління (читай – виконавчої влади) майже не взаємодіють між собою, чого немає в практиці європейського конституціоналізму.
Водночас Президент уповноважений не тільки вчиняти організаційно-кадрові дії щодо частини персонального складу Кабінету Міністрів, а й безпосередньо і без будь-якої участі Прем’єр-міністра керувати у сферах зовнішньополітичної діяльності, оборони і національної безпеки. Такі ролі Президента також не мають аналогів в європейській практиці. Те саме можна стверджувати й стосовно припису Основного Закону, згідно з яким Кабінет Міністрів має керуватися указами Президента.
Як загальний висновок: необхідно здійснити кардинальну конституційну реформу, зокрема, стосовно компетенційних взаємозв’язків у згадуваному «трикутнику», що зумовить зміни у статусах Президента і Кабінету Міністрів на чолі з Прем’єр-міністрів. Така реформа повинна призвести до подальшої, відносно Закону від 8 грудня 2004р., парламентаризації державного ладу України, що відповідатиме нашому стратегічному цивілізаційному вибору Частину пропозицій за змістом відповідного реформування сформульовано в цій статті.

1.Проблеми розвитку конституційного законодавства України: збірник висновків Європейської комісії «За демократії через право» (Венеціанської комісії) – К.: Парламентське вид-во, 2010. – С.56.
2.Там само, с.93.
3.Конституційний Суд України: рішення, висновки. Кн.10: 2010 / відп.ред. А.С.Головін. – К.: Логос, 2011. – С.336-346.
4.Система органів виконавчої влади України: правові проблеми вдосконалення організації та діяльності / за заг.ред. О.Ф.Андрійко. – Харків: Планета-Принт, 2013. – С.23.
5.Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду / А.П.Заєць. – К.: Парламентське вид-во,1999. – С.158.
6.Аверꞌянов В.Б. Вибрані наукові праці / В.Б.Аверꞌянов / заг ред. Ю.С.Шемшученко, О.Ф.Андрійко. – К.: Інститут держави і права НАН України ім. В.М.Корецького, 2011. – С.118,119.
7.Там само, с.234,235.
8. Там само, с.166.
9.Див., наприклад, Конституційний Суд України: рішення, висновки, 2009 / відп.ред. А.А.Стрижак. – К.: Ін Юре, 2009. – Кн.9. – С.37,82.
10.Див. Проблеми розвитку конституційного законодавства України, с.75.
11.Там само, с.60.
12.Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997-2001: у двох книгах / відп.ред. П.Б.Євграфов. – К.: Юрінком Інтер.2001. – Кн.1. – С.235.
13.Див.Аверꞌянов В.Б. Вибрані наукові праці, с.170.
14.Див. Проблеми розвитку конституційного законодавства України, с.69.
15.Там само, с.60.
16.Там само, с.50.
17.Аверꞌянов В.Б. Вибрані наукові праці, с.130.
18.Див.Шаповал В.М., Корнєєв А.В. Історія Основного Закону (конституційний процесс в Україні у 1990-1996 роках) / В.М.Шаповал / - Харків: Фоліо, 2011. – С.96.
19.Див. Шаповал В.М. Конституція і виконавча влада / В.М.Шаповал. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С.74-75.
20.Аверꞌянов В.Б. Вибрані наукові праці, с.186-187.
21.Там само, с.164.
22.Проблеми розвитку конституційного законодавства України, с.93..
 

Наступна новина 25 листопада 2014